Рододендрони в лопухах

Олег Шверненко

Рододендрони в лопухах

 

«Мою собаку, що живе в короні на черешні, звати Люся. Для всіх, хто бачить тут сюжет, — вона летить, у неї довгі вуха, модельні, як бюстгальтер від Армані»

 

Люся забарилась

…Я дуже дратуюся, коли Люська, не попередивши, десь завіється, а малі сидять і скиглять на балконі. Тоді пригадую усіх покинутих мамками дітлахів — явище, котре набуло у нас ще й меркантильного змісту. Вже є такі серед жіночої породи, хто користується своїм плодючим лоном, як хтось розводить бультер’єрів, — заради заробітку. Тим часом множиться і множиться число дітей, що заздро заглядають на ялинку в благополучні українські хати. Зібрати б всю цю армію й піти з камінням на шеренги усіх отих мегер, котрі готують кайдани рабські й лахи для покоління-завтра іще до того, як понесуть…

У мене справді є причини хвилюватись за дурноверху Люську — вже було. Проти ночі якось вона подалася в цілодобовий мінімаркет по хліб і молоко (що не на блядки їй кортілось, знаю достеменно, бо в неї небайдужість — до Семена, а решта блохастих псів її, здається, й не цікавлять. Тим більше, що літать не вміють, а, якщо те кому й далося — то лиш низенько (один боїться зачепитися в короні котроїсь із оцих обдертих напівсухих акацій, той — напоротись на дроти. І майже всі їдять зі смітників, не дивляться канал дискавері, поводяться брутально із сучками в своїх кварталах і т.д.). Так от, у тому магазині їй пришили справу — узяли й запідозрили в злодійстві. Мовляв, із’їла набір супових кісточок, сховавшись за полицями із хлібом. Міліція примчала, як на вбивство. Швидко і рішучо укайданили мою летючу жучку, у бобика штовхнули й на «полаті» у КПЗ доставили за мить. «Один дзвінок, лише один сигнальчик додому, що жива», — просила Люся аж до ранку. Дарма, що у цей час в центральному парку вірмени битами і привселюдно забивали хлопця, який за дівчину вступивсь на танцях, — безстрашні й дисципліновані захисники громади не поспішали рватися у бій, вони тримали Люсю у підозрі, що з’їла (навіть не попівське сало) за три гривні дешевий ветеранський харч. У туалет не відпустили — іди, мовляв, собі під ноги. Або терпи. Але ж, шановні, хіба ж так можна не любити живих істот? Ви змінюйтесь хоч трохи. Нехай про вас говорять, що менти й порівнюють зі сміттям, якого запах так не любить моя Люся, а випорожнень — поготів. А ви міняйтеся — на зло суспільній сталій думці. Це ж тільки у Раю, як прогнозує Коран, щасливцям не потрібен буде горщик чи унітаз, відро, біде, нужник в кінці городу і тазик із водою на плиті. Тоді крізь піт, на мускус схожий, кожен зможе інтелігентно, так евфімістично (даруйте, це без образ на адресу Книги), попісяти після вина. Та Люсці й це не світить — її не пустять у іслам, там хоч би зі своїми розібрались, а то іще й заморська сука. Словом, попри всі аристократичні звички, прийшлося бідній цюці зробити те, що хвилею раніше навпочіпки зробила її сусідка по апартаментах, підозрювана в побутовому убивстві. Відтак не дивно, що до ранку бісова оселя пропахла так, як пахло узбережжя Темзи в Лондон-сіті двісті років тому. На ранок змусили поставити карлючку в протоколі і лише потім відпустили, зігнуту і розчавлену знанням свого безсилля проти стилю, з яким вершиться в цій країні її Закон. Іще не смерклося, коли оперативний грізний бобик відбув на пошуки убивць. Якраз в цей час ті троє чорнобрових, звичайно ж, гордих своїм вчинком, виходили у Києві з метро, щоб сісти в потяг і найшвидше доправити себе в безпечний Єреван. Якби утікачам сказав хто-небудь, що слідство в справі примудрилося впродовж однієї ночі відстати від їхнього авта назавжди — не на ніч, вони б не поспішали, ще й відтягнулися б з дівками і кальяном у столиці… В той самий час, коли із відділку виходила Люсія, хлопчину, який марно на захист від закону сподівався, від кисню у лікарні відключали — уже не було сенсу…Я думав, мене чорти вхоплять до світанку, якщо отая хвойда висловуха не заступить виконувати обов’язок свій материнський. А вже коли й із сонцем не з’явилась, подумав, що кінець — осиротіли цуценята! І стало сумно так мені, відразу пригадались миттєвості щасливі ( як цуцики зробили перші кроки, і перше слово кожного із них, коли збиралися усі разом сім’єю — дружина, Люся, я, собачі й наші діти — і грали в шахи, пили чай, читали Фаулза, співали з караоке…). Я попросив у Бога, щоби відвів їй місце, якщо ласка, на своїх соковитих луках — відправив у Вальгалу (Елізиум, Вирій), сподобив до життя в раю, як кращу із Собак…

…Вона вернулася тоді така пом’ята, що я відразу всі страхи забув і взявся упадати коло неї, нагодував дітлахів кабаковою кашею та солодким творогом зі сметаною, заварив усім шипшинового чаю… І ось та шерепа десь знову забарилася.

 

Історію пишуть тіні

…Упала ніч на все живе, в копальнях тролі продовжили гірничий труд і чути, як під єдиним в світі містом на урані, ганяють вагонетки, луплять брилу, свердлять землю — вгризаються в Центрально-Український Щит, щоб потім прозвітувати королю своєму про перевершені вчорашні нормативи. А в Северинці, над Інгулом, що плазом-юзом гоне хвильку до чорноморських берегів, попід могутнім дубом триголовим, коней пустивши волю оглядати, траву щипати і бліх розгнуздано кусати, зібрались три богатирі, три воя, три батира. Один — Ілько Мурований із Балки, де, крім нього, живуть одні пролетарі (а шо ж — не видно океану із тераси), другий — Добриня Микитенко з Балашівки (його ошатний терем якраз напроти тотої гуральні, що нелегально гоне самогон, пакуючи його в пляшки із етикетками крутої марки) і третій, зрозуміло, — Олекса, д’яконовий син, чиї високії палати стоять в районі Біляєвського ринку (де синій мерседес щоночі розвозить дітям косяки, а потім напускає яничарів, щоб вибивали з них бабло, як заборгують). Зібралися мужі, аби поговорити — про те, що знову втрапила країна в пастку до заможних іноземців, котрі не сплять і не їдять, відмовились від кокаїну й проституток, не їздять на Гаваї, пожертвували всю невипиту пінью — коладу ангольським дітям — лиш мріють, як би нас відправить на війну — в Ірак, в Афган (якраз жінки вкраїнські відтворили ще двадцять — тридцять років тому вбитих там солдат), Іран чи ще куди. І все з метою очевидною й простою — переконатися, що ми готові міняти політичний курс і пам’ятаємо довіку, що на Майдан не всі намети й помаранчі куплялися за гроші патріотів. А ті, котрі по Волзі й по Уралу, в свою чергу, погрожують нам заморозити оселі — себто, заслати вкотре в сибірські зими, на Колиму холодну, п’яну й темну, причому не виводячи із хати до воронків. Страшенно подорожчали продукти — і в цьому теж є умисел і свинство… І треба, клялися козаки і скріплювали клятву кров’ю з порізаних свідомо п’ястуків (і тицяли у ніч конкретні дулі уявним ворогам, махали кулаками й матюкались), треба дати відсіч всім тим, хто думає, що зможе вічно користати із нашої неволі, із безсилля, хвороб і бідності, педикульозу, імпотенції, жіночої байдужості до сексу, із того, що не бачимо вождів серед еліти, не знаємо, куди йдемо, не вміємо англійською писати, не маєм грошей на квитки до Ліверпуля, не граємо в футбол, як «Ліверпуль», не граємо на скрипці й піаніно, живемо у шпаківнях, що з’їжджають у річки, бабахають від витеклого газу в той час, коли у їхніх стінах кохаються і колисають немовлят, за те, що є в країні місто, з-попід якого уран копають, руйнують при цьому фундаменти будинків і щедро обдаровують людей недугою, проти якої у людей немає ліків, за те, що тисячі жінок фригідними від того стали, що взимку продавали всяку наїсть та дешеві османські чи китайські «тряпки» і мерзли в «ерогенні точки», за те, що в мужиків нічого не стоїть, бо теж в мороз і в дощ задаром, без комбезів, в порушення всіх нормативів ТБ, ПЛ(прав людини), ЗП(звичайної порядності) й т.п., пославши все на «хе» (й здоров’я власне теж), спускалися в водопровідні люки-хляби чи копирсалися в громадському лайні…

Отак собі на березі Інгулу сиділи мужики і гомоніли. А щоб не прісно було в роті, щоб все по-справжньому було, по кварті меду, салом закусивши, перехилили й ниньки сиділи тихо, замріяно занурившись у себе. Ілько химерно видмухував із ніздрів летючих кораблів, покусюючи кінчик люльки: вітрила сиві розправлялись і танули удалині. Добриня був не з тих, хто ігнорує зловісні й істеричні приписи Мінздраву, він тимчасом розводив ватру, бо збирались іще поговорити про нагальне й попити меду — хай Господь прийме за ліки. Багаття бралося погано, від вільгих гілочок здебільшого диміло. Та Микитенко впертий був козак, за сотню метрів від стоянки знайшов посохлої ожини, сходивши там до вітру принагідно, згадав, як старші скаути учили й, дивись, таки приготував для шашликів майбутніх автодафе. Дяченко ж менший, найщупліший із братів-батирів, про те, щоб закурити і не мріяв — велика розкіш для його здоров’я міцний козацький тютюнець. Сидів, обпершись на свого бунчука. У них у кожного, до речі, був атрибут гетьманської посади — ці палиці щороку роздавали хмільні місцеві козаки на день Покрови. То голові адміністрації вручать найвищу нагороду, то уважать цим щастям головного міліціонера регіону. А це вже в магазинах стали продавати. Корисна річ, Добриня он мішає нею жар в багатті… Ну, все — настромлено м’ясця на шаблі, кіла по два на кожну десь прийшлось. Розлито трунок в кухлі — будьмо-гей!.. Попили, словом. Поговорили цього разу про легеньке — про бокс, футбол, Вірастюка, котрого як брата поважали, як рівного собі хлопаку. Піднявся Ілько — обважнілий богатир, надумався пройтися по лісочку й для більшої фольклорної подоби, не ради себе — ради Васнєцова, хоча би зарубати будяка. Привстав і так фізьологічно відригнув на рожу майську. Тота ж бідна квітка від бурякового вогню скрутилася бідненька й з останніх сил, але непримиренно, проказала, ніби уже звідти, перебуваючи по той поріг буття: « Фі, як вульгарно, як нечемно. Ви свині, панство, й через вас я помираю. Та, знайте, й вам не жити довго»…

Дурна флорина, сказала, як наврочила, бо тут невдовзі (можливо, в часі так зійшлося — як Ігорів похід й затемнення світила) почалось таке, що мама мія!

…Раптом в листях зашуміло, в небі й річці загуло, засурмило іздалека. Вечір кригою дихнув. Натякнув: щось нелюдське насуває, щось небачене іде. «Де ти», — вигукнули разом наші хлопці, й без наказу. Вітер править: «де, де, де?»…

І три змієборця потужних, кожен — сажень в плечах (навіть Олекса, здихляк), аж скосило на правую ногу, вусаті, як дідо всіх українських дітей — Панас Казкомовець, лисі, як Бульба, і п’яні, мов Гоголь… отож, усі троє, вхопившись за ручки, уп’яті у піхви, — так міцно вхопившись, як мишка за дєтку, як бабка за дєдку, Корчагін — за рейку, Ленін — за вєтку, Отелло — за ножик, Махно — за нагайку, за Катьку(Велику) — Петро(Чималий), як Ромка за Дашку, Мазепа за пляшку — смикнули на себе мечі-колдунці, прокричали в тишу грізну: «Виходь, нечисть, ще не пізно! Руки вгору піднімай і просись!.. Або вмирай!»… І, дивись, з усіх сторін вийшли — він, і він, і він. Потім стадо бригантин по Інгулу підпливло, в тищу пельок заревло: Що, нарвалося, село?»…Далі знову тиша грізна, чути, як хрипить залізно (може, астма, може, злий) кінь батира Микитенка, другий кінь копитом б’є (Лесик сіна не дає?), а Ільковий воду п’є й на армаду поглядає (що поволі підпливає) так недобре, ніби знає — скоро буде тут жалоба. Це й армада відчуває (й починає плазувать) : «Нам пощади не видать!»…

«…Помоліться, помоліться, святим духом укріпіть ся», — хтось підказує з гілля. Ілько чує, зводить очі — там собака розмовля. Може, він і не збирався, та, зачувши Люськин голос, бухнувся низенько в колос і побратам наказав: «Всім молитись, бо Гав-Гав нам велить схилити дупи і не вибачить відступу від козацького звичаю. Ніц не чую…»

— «Баю, баю, нічого не бачу, нічого не знаю» …

— Ні, не те — кричить Ілько й б’є котрогось навідмаш. — Починайте, «Отче наш…»

Чує Люся, як всі троє — хто на ковдрі, хто на травці, — прадідівські словеса посилають в небеса.

— «О Роде, Роде батечку! Справедливо розсуди і невинних захисти! Твоєю Правдою і Силою, Могуттю незнищимою кличу я Сварожича, Вогонь Святий від Божича. Хай вражая сила, котра завадила нам з’їсти цей шашлик, мене минає, Дажбожого онука,Олексу Дяченка, не бачить і не зачіпає, а усе злеє, на мене направлене, у Вогні згорає! Алатир Коло завжди зі мною, Сила Роду мене захищає! Святий Вогне Сварожич! Дажбожого онука Олексу бережи, Шляхом Права направляй і в дорозі захищай!»…

— …«Аллаху акбаруллаху акбар(двічі), Ашхаду алля іляхе ілля ллах (двічі)»…— молиться поряд Добриня…

— …«Отче наш, сущий на небі», — повторює за ним Ілько…

…А Люсі тривожно, вона сидить на дереві і бачить, що замалим не всі кораблі підпливли до берега, а піша нечисть дедалі щільніше обступає витязів. І кого тут тільки немає. Судячи з трейд — марок, гербах на вітрилах, з моря надходить флот репрезентантів «Газпрому», «Росукренерго», «Лукойлу», «Лакшмі-міталу», бурлаки підтягують крейсер (чи не «Аврору»?), майже увесь турецький риболовецький флот, котрий раз і назавжди вирішив помститися за вторгнення наших рибалок в їхні води, ескадрилья, споряджена Союзом олігархів України — Русі, навіть китайські селяни на джонках, яким ми начебто заборгували 18 тонн горобців. А з суходолу надходять внутрішні вороги — якісь невиразні тіні анархістів, неонацистів, посткомуністів, нонконформістів, демократів, бюрократів, партократів. Як завжди, раді прорекламувати свою орієнтацію, послали в бій кілька загонів геї ( лесбіянки на таку фігню не ведуться). Поодаль хиткими тінями йдуть ватаги примар — загиблих у цих краях фашистів і полеглих від шабель Залізняка та Гонти ляхів, вибитих Святополком татар, до їхнього табору чомусь прибилося кілька циганів-конокрадів, без суду й слідства розстріляних тут більшовиками. Влучивши момент постріляти по живих мішенях, приєдналася до акції й «Аль-каїда». Натягнувши реперські каптури, йдуть обіч і на кожному кроці злодійкувато озираються шинкарі, картярі, букмекери, менеджери рекламних компаній, продажні політоглядачі, серійні вбивці. Повагом, у вилинялих військових строях ідуть патріоти з окремого загону однієї армії, котрі вивели собі в окреме гасло слова напутні «Розбивайте собачі москальскі голови! Людина, яка розмовляє москальською — це свиня. Стрілянина по них — справа дозволена!», а праворуч них, скосивши люті погляди на колишніх ворогів і нинішніх ситуативних партнерів, на всяк випадок, тримаючи палець на курку нагана, енкавеесівці, чиїми руками позбавлено життя і хліба не одну тутешню сім’ю, повалено не одну церкву, закатовано не одного ворога революції (читай — лікаря, вчителя, заможного селянина).

… — А в чому, власне, проблема, чого ви претеся сюди, даруйте? — не витримала психологічного тиску Люся (скільки я її просив, щоб не турбувалася так за нерозсудливих людей!), котрої якраз і не видно було між листям . — Іменем священного Собаки Анубіса, котрий єднає світ живих і померлих, я закликаю вас зупинитися. Або ж бийтеся чесно, пошліть проти нашого воя найсильнішого з вас. І нехай переможе відкрита звитяга, якщо ваша візьме — віддамо вам від міста ключі, не проливаючи крові… Та подайте ж мені мікрофона, і тут вам, товариші, не Смольний, — не сподіваючись перекричати бій барабанів, скрегіт заліза, гупання чоботів, ревіння якогось осла, роздратовано звернулась вона до зв’язківців з «Аврори», котрі сплигнувши тілько на берег, метнулись ладнати дроти і вести телефон. А потім те саме вона повторила англійською, німецькою, написала китайською, переклала у сурдо, проспівала в алегро, і прогавкала, на всякий випадок.

— Добре-добре, не треба із нас малювати портрет Вельзевула, — сказав бородатий котрийсь і вийшов уперед із шеренги наброду.

…Подивилася Люся, а то в мерехтінні зеленого сяйва, примруживши очі лукаво, стояв і кланявся всім, як паяц, провидець тобольський, Миколи — царя фаворит і дружини йогойної, як мінімум, теж наставник. Стоїть він, а з-поза його спини випинаються й множаться тіні поганські: Шашуга, Бабай, Банник, Відьмак, Верлиоко, Вій, Вурдалак, Баба Яга, Невмирущий Кощей…

— Ну, хто проти мене підніме меча? — зухвало запитує Гришка. — Мо’ Ілько? — він попереду всіх зазвичай. Чи потоншала хлопцева кишка?

— Не срами богатирське ім’я, помовчи. І останні хвилини до смерті лічи, — проказав Ілля (упевнено наче). А сам до Люсі (і мало не плаче). — Я тактику бою знаю на суші — не там, де панують утоплених душі.

…Тихо сучка одповіла: «Не тужи, Іллюшко, я покличу Гамаюна й пошепчу на вушко, щоб будив підводне царство — водяного господарство. Хай дівахи із хвостами кучері мужів не бавлять — кораблі на діл поставлять.»

— Ти б до справи швидше брався (Гришка й справді застоявся). — Втім, твій розрахунок дивний, шанс мізерний — ти наївний. Ну, скажи мені, будь ласка, що ти їв сьогодні власне? Випив бутель буряківки, стільки ж молока корови, і над’їв фрагмент метровий ти від сала? Будь здоровий! Але битися зі мною над Інгулом, над рікою ти не годен.

— Що ж ти сам такого зжер, щоб хвалитися тепер?

–…Як прокинувся, із рану, тутим ласував ураном. З’їв його десь півкіло. Запив літром кислоти. Я тепер — як НЛО. Як гарба скрипуча — ти. Навіть оком не змигнеш — Гришка буде в Бангладеш.

— Ах оно від чого ти світишся на три версти.

…Цю мить над Інгулом сплив Місяць Рогатий, до Люськи на гілку прибула Геката (прискіпливих прошу «Маржана» читати), і ниток з собою принесла клубок. А Льошка Дяченко (хвалю, молоток! Хоч і кашляє — хлопець нівроку) Перуну багаття з дубових гілок розпалив, і став трохи збоку.

— Щось ти розтриндівся зело. Сі віс пацем парабелюм, — чує Ілько — зрада — доля хилиться в наш бік поволі.

…В диспозиції вражини у цей час — фатальна зміна. Ніби шкло пошкрябать разом вирішила вся зараза — із кігтями і кликами, і столітніми нігтями, із метровими зубами; черепком самим почовгать (як об пакілець бичок), носом кістяним поюзать (порівнянь у мене — йок). То на сушу, на пісок (уважай-вперед ногами) голих тисячу жінок із риб’ячими хвостами стадо грізних бригантин витягали із глибин. А мавки, хоч діти ці злі на мамок, котрі їх не пустили пожити, рішучо підтримали грудастих жінок — і ну кораблі топити!

— Виходь тепер, путо, на бійку, — гаркнув Ілька і став у стійку. — Не я — ти попер, як трактор, запалав, як четвертий реактор. Збираюсь провести «двійку», «лоукік», «аперкот», «блись-блись» і «на-на», зачекалась тебе твоя смерть, Сатана.

…Забрязкало залізо в полі, путани утворили коло, Кіт-Баюн увімкнув софіти (упісялись від страху діти). За канатами арени став Ілька фартовий тренер, секунданти з двох сторін…

— Хворий на печінку він. Бий його туди, — кричать. — І не здумай клинчувать.

— А можна я його по пиці, сорок раз — і він в копиці?

— Я ж тобі казав, герою, притримай секретну зброю…

…Гришка вийшов, показав м’язи, тулуба і піську (не свою — таблом дівчиська, на якому «намбер ван»). Потім взяв в свої ручиська мікрофон (а міг — диван):

— Буду бити поміж ніг, в вухо, в пузо — навідліг!

…Десять секунд, і двадцять секунд ходять довкіл одне-одне. Ніхто не набрався сраму-гріха — не поцілило в морду жодне… Тут Іллюша кулак від плечей розганяє: ніби хтось його щойно ошпарив — видав серію нищівних ударів:

— Оце тобі, чорте рогатий, за сусіда(!), і діда(!), і маму(!), і тата!!!!

…Вже після «сусіда» той кликав неньку, а після «тата» знерухомів, бідненький. Упав в кукурудзу урановий Гриць, до неба пузом(читай «горілиць»)… Прибігли місцеві діти, заходились ногами лупити. За час — другий Ім’ярек прокричав із хмари: «Брек!». Гриць (мовчав аж дотепер):

— Ай віл бі бек, — сказав. І вмер.

…Принесло з полів журналістів, невідомих народних артистів, з весілля в найближчій хаті прибіг дурний тамада, на мертвого (чи у столітній комі)- витріщилась молода… За секунду вража сила розтанула, як в річці мило. В Інгул русалки попірнали, Маржана подалась на хаус, до журналістів вийшов Фауст. «Не руш щасливу мить!», — сказав (як в Лету пукнув). Дажбог почув — дверима грюкнув. Малятам витерли носи. Добриня перевдяг труси… І музика вітру над степом гуля. Путани підказують ноти: «бля-бля –а».

— Олексо, Добрине, а главно — Ілля, дякую вам за службу. Струнко! Впасти! Віджатись!, — командує Люся. — Ну ж бо!

— Служим Вкраїні! — горланять хлоп’ята.

— Пора відлітати…пора відлітати…

 

…І коли моя надлюбима Сучечка всю цю баталію мені переповіла, кажу вам щиро, защемило моє серце і скупа чоловіча сльозина крапнула їй на ошийника. Я все простив, «Я все увидел сам»…Тихо падає сніг за папкин поріг, на мамкин пиріг — я вклонивсь їй до ніг. Та що там казати…

 

Не сік із ківі — зелені соплі

…Закінчився лиш перший день безкінечно довгого чергового робочого тижня, а я вже повернувся додому в препаршивому настрої. Жінка моя ( що то значить, коли розумна голова переказана людині за адресою, а ніжне й мужнє серце припасоване в грудях ідеально правильно) подивилася на знервоване, розібране, похнюплене, похняблене зайшле створіннячко, вклала в руку філіжанку кави. Каже: «Йди до Люсі, вона тебе розрадить, тільки не засиджуйтеся довго — вечеря охолоне». І причинила за мною балконні двері.

Судячи з того, що на балконі раптом запанував ідеальний порядок (підлога метена, вікна вимиті — аж віддзеркалюють потойбіччя, їхнє сімейне собаче ліжко накрите свіжовипраним пледом, книжки на полицях розташовані згідно з форматом кожної, зібрання — окремо, дитяча література — на нижній полиці, щоб малеча змогла дотягнутися, порножурнали — на горішній, подалі від дитячих очей…), Люся вирішила надовго чи й остаточно перебратися з гнізда на черешні поближче до житла з його, як не крути, очевидними перевагами: немає хитавиці, не дістають горобці, кажани і коти, світліше вночі й тепліше взимку, з нами можна поговорити душевно, упівголоса, а не кричати з дерева, як істерична перекупка на базарі, вигукуючи в темряву слова, половину яких краде вітер…Словом, я радий з таких змін, це все для моєї душевної рівноваги, котрої я так прагну від самого дитинства («Ом-м»), а потім, даруйте за відвертість, жити в близькому сусідстві з двома жінками, одна з яких лише для розмови (і при цьому — не теща), а друга готова на все — то є мрія кожного набожного чоловіка.

…— Ти тільки не дуже голосно, — попередила Люся, — бо діти поснули

— А де ж вони, що не видно?

— Я їм в гніздечку « Пана та собаку» читала, там і поснули. Пізніше перенесу.

— Плакали, мабуть

— Та й ти щось не дуже веселий. Пий каву й давай — все по порядку.

… — «Той дурень, хто іде дурним панам служити…» Нова панота, Люсьо, у нас зогнила ще на гілці. Не надто свіжа думка, еге ж? Насправді став би я давно філе курячим для м’ясоїдів-циніків, якби не розумів, що наша жисть — не розцяцькований проспект круїзу країнами Карибів з обов’язковою зупинкою й поповненням запасів рому й м’яса на, певно, названому в твою честь острові Санта Лючія. Зрозуміло, що має, хтось бути зверху, хтось — знизу, а якщо ти не хочеш фул-контакту, гидуєш дарвінівськими висновками щодо неуникної конкуренції «видів», не ризикуєш пробувати їжу перш, ніж пан її торкнеться, не розумієш, що до окремих конторок супермаркету (наприклад, в залах «Лискучі авта для безкарного наїзду на пішоходів», «Соболині шуби й усе, що вони прикривають», «Поліс на будиночок в околицях Нікосії «, «Панамські паспорти», «Нічийні баржі з нафтою для подальшого продажу в Ізраїлі», « Безгоспна шахта імені Засядька, у пакеті — дві тисячі чорнопиких рабів», «Земля(без селян)», «Селяни (без землі)», «Дешевенькі провінційні дівчатка»(готові запопасти прописку у великому місті будь-що), «Міста в глибинці (гуртом і вроздріб) — мешканці неуважні й працьовиті (потребують патронату)»…) тобі не підступитися ні за що — якщо ти ніяк не допетраєш, словом, що не з тебе це почалося й не тобою закінчиться, ти конкретно потрапив у халепу… Перш, ніж соплі розпускати далі, нагадаю : я досі, Люсьо, при здоровій пам’яті, при глузді й даю собі реальний звіт — із мене кепський соціолог і апріорі, все, що я тут зараз набалакав і ще скажу, не виглядає, як глибокі й проникні в саму суть природи українського суспільства спостереження чи висновки революційні… Та й які, скажи мені на Бога, в цій країні можуть бути революції?.. У нас свої «розваги» — або велика братовбивча війна, коли зомбі з рушницями стріляють вусібіч, притримуючи останню кулю для себе, або ж — тиха безкровна піонерська хода вулицями європейської столиці, з адреналіновим дозвіллям у вигляді п’яного чи ідейно-піднесеного биття морд людям, які приїхали до столиці іншим потягом (і все це з метою зміни однієї правлячої верхівки на іншу, котра зрештою пройде той самий шлях від шпацеру до корита, що й попередня «команда»). Оце скаржуся тобі і, знаєш, попускає, як місінь після кльову, навіть наближення тихого прозріння відчуваю: мабуть, такий сердитий від того, що сам не доп’яв чогось вхопити, недобачив того, що без догляду лежало. Нехай би не завод, не рудник, не вугільну шахту, не дендропарк із каруселями і не «Казку» — кафе — морозиво зі знижками для дітлахів. Гей би редакцію поцупив. Якесь маленьке виданнячко суспільно — політичне. То й не бурчав би зараз, знаючи, що у самого пальці в торті. А, втім, Люсіє, вибач за багатослівність, редакції не хочу — наївся тих колючок, як верблюд у День визволення Африки. Зранку до вечора їм цей малокалорійний харч і чекаю чи то прижиттєвого перевтілення в кемела з наступним переселенням в Сахару, чи то виразки шлунка, чи то якоїсь раптової появи бога із машини, котрий замість мене прийме рішення і перегорне сторінку… І як тільки посиплеться з веселим тріском оте вітринне скло, за яким моя персона зі своїм одвічним, напханим маразмами записником зазвичай ховається від світу, ніби й не відаючи, що кожен її порух, кожен сороміцький жест і кожна зморшка насупленого, типу в роздумах про сенс чогось там, — голе мавпування перед дзеркалом, годне заінтригувати хіба що такого ж нездорового громадянина із сусідньої по божевільні палати, — отоді я й появлюся. Уже справжній… Фігня це все, малята, лялькове дійство для діток — дошкільнят. Ти бачиш, Люсьо, я розумію — все це фігня! Якби нормально розвивався, омиваючи здоровою іронією кожну із отих сентенцій, що починаються, наприклад, християнським «Добро переможе бабло», то й не судомило б щораз, коли, скажімо, малюєш янголів з попів, котрі страх як полюбили кропити святою водою генеральські та депутатські машини (на благо путєшествующих), супермаркети з горілчаними відділами, банківські установи з їхніми кредитними портфелями і вбивчими відсотками, ринки з рекетирами. Не хотілося б так напитися після кожного панегірика на адресу крокуючому у владу спасителю міста, котрий на крадені гроші збудував завод — і,належиться думати, зовсім не для самозбагачення, а виключно для того, щоб тремтячою від утоми рукою годувати це місто із ложечки, доглядати за кожним його громадянином, як за хворим і повсякчас перепитувати малого цього: «А хочеш іще добавки кашки?», а другою рукою (даруйте –дланню) — підтримує мистецькі й спортивні амбіції юних талантів, медицину й освіту. Природно, електорату належиться любити рятівника і розуміти, що тому й почухатися ніколи, а головне — нічим. Буцімто ніхто не бачить, що він має і третю руку (нею здирає останню свитину із працівників своїх заводів, бо треба ж і на сякий-такий середземноморський курорт з’їздити чи на реліктовому аукціоні побувати), й четверту( цією, відкинувши всю людолюбчу маячню, слід час від часу братися за нагайку, бо недорікуватий же народ), і п’яту (пристосовану брати й давати хабарі), і шосту… І я мушу захоплено презентувати громаді цю багаторуку Гідру або отого пацана, котрий вчора висів із ровера з маленькими трьома колесиками і якось раптово вріс у сидіння за кермом джипа з колесами по самий фронтон досі не обкладеного цеглою і, звісно ж, не газифікованого будинку баби Ганзі, яка торгує насінням під редакцією і читає, дурненька, мною писані виборчі агітки з тією ж легкою вірою, що й сорок років тому світилася в її очах, коли зубрила перед політінформацією на робфаці чергове число «Правды» чи, нервово покусюючи нігті, потерпала за долю наївної випускниці педвузу Ніни Іванової у кінохіті «Весна на Заречной улице». І ти гадаєш, Люсьо, мені подобається оце гвалтування власної совісті й двометрова локшина на вухах старенької баби Ганзі? Чи ти думаєш, що я до цього не звикаю? Ще й як звикаю! Можна копилити губу, поважно іменуватися четвертою владою, в усьому звинувачувати п’яту колону чи Третій Рим, можна провести «об’єктивне» розслідування, плюнуть в очі тому, хто виштовхав бідаку — журналіста на панель. Проте від з’ясування істинних причин гріхопадіння цнота вже не повернеться. А плюнуть таки хочеться, як пригадаю оті «щасливі» дев’яності, коли мій менший народився, а в мене на зустріч з породілею святкову й конвертиком з маленькою людиною у ньому — банка кильки й півторбини гречки, коли замість чаю — «Три слона», замість цукерок дітям — рафінад… То що ж мені робити, Люсьо, — дякувати собі за витримку чи наректися страшним американським словом «лузер»? (Гільйотина «клац» — лузер(!), шибениця «смик» — лузер(!!), сухий постріл із «макарова» — лузер(!!!).)

Даруй, моя шерстинко, за розхристану сповідь. Буквально днями відвідав з відомою кожному спраглому чоловікові метою тутешню журналістську забігайлівку, де часом такі бездахі оргії трапляються, що куди твоєму портовому кабаку з п’яними матросами й безвідмовними дівками, куди тому бомжуватому кварталу «Тортилья флет», російським народним забавам із ведмедями і пірнанням в ополонку, невпитущому пивбару на Фонвізіна. Так, уяви собі, навіть у цій дешевій кнайпі один телевізійник із моєї компанії, на той момент поголівно готової до подорожі поза тілом з притаманним цьому емоційному й фізичному стану невідворотним набиванням гуль на своєму й чужому лобі, цілуванням барменші за шинквасом і впертим намаганням справити нужду в невідведеному для цієї інтимної процедури місці, назвав когось ( звісно ж, не з присутніх за столом) лузером. Йо! А втім, упевненість в своїх діях і самоповага ( і кич по відношенню до тих, хто не з нами) — то для пияка своєрідний рятувальний жилет в розбурханому океані. Позбався його, і попався — шість з половиною мільярдів пар очей, таким чином назагал тринадцять мільярдів буравчиків свердлять тебе й допитуються: «А чи знаєш ти, власне, міру в питві, чи відомо тобі щось про цироз печінки, проблеми із ерекцією, посталкогольну депресію, криваві побутові бійки на кухнях в зовні пристойних сім’ях, зневажені батьківські обов’язки, недогодованих і хворобливо-дратівливих дітей, затверджені з похмілля державні рішення, складені в стані деліріуму тременс проекти законів, авіакатастрофи з вини надміру веселих пілотів, аварії на дорогах тощо?» Та й з іншого боку, хіба оці, хто тут зібрався (не всіх було й видно за цигарковим димом, а то б назвав поіменно) й п’є, швидше всього, палену горілку з етикеткою «Олімп» (частково у борг — тобто під запис у спеціальному зошиті, чим тобі не кафе «Еней» у Будинку письменників?) і закушує томатним соком із розрахунку стакан на двох, а здебільшого — цигарками, випарами із необладнаної кондиціонером кухні, тонко змішуваними з ароматами туалету без вентиляції, і вже майже перегарним віддихом сусіда, — хіба ці всі майстри мікрофона, диктофона, фото — й телекамер — лузери? Нічого подібного, лузери — це ті, хто думає, що пір’я, натаскане ними із громадського гнізда на будівництво власної шпаківні, зробить удатнішими їхніх пташенят, подовжить їхні крила, убезпечить політ. Але ж скільки несподіваного, скільки підступу й наруги над добрим батьківським заповітом підстерігає цих бідолах на шляху до благоденствія і процвітання в усі часи. Скільки невдячних шпаченят, замість того, щоб і далі кріпити гніздечко, проп’є, прокурить, програє в рулетку чи карти, розтрахає по борделях, розтрясе по баден-баденах усі оті тяжко крадені заводи, будинки, ставки, землі, ліцензії, сквери, бюджетні гроші, таксомоторні маршрути. Як прийшло, так і піде. Амінь!..

 

Вікна, в яких немає нас: у пошуках речовини для існування

— …Вибач, що перебиваю, але від такої порції негативу я ще трохи й завию, як на покійника, або, якщо й далі колупатимеш з дитинства незагоєну вавку, загарчу й банально, по-собачому, вкушу тебе за литку. А потім ти попросиш мою лапу «на щастя», а я буду змушена, згідно з давно написаним сценарієм, втішати тебе й повчати. Мовляв, здаватися усміхненим і простим — найвище у світі мистецтво. Між іншим, той русяво-кучерявий поет слушно зауважив… І якщо ти не бачиш світу за іржавою водонапірною баштою на околиці міста, то, тим більше, не побачиш, як із сьогоднішнього нуворіша у третьому його поколінні виросте аристократ й, можливо, такий розкішний хлоп явить себе світу, що Аполон твій проти нього Квазимодо, Цицерон — заїка, поліглот Агатангел Кримський — німко, Ейнштейн — неук, Паганіні ведмідь на скрипку наступив. Хто зна’, може той хлопчина через півтора століття посадить квітку на шматку метеорита й доглядатиме її ще краще, ніж його прадід — бультер’єра. І ближньому для ляпаса підставить дві щоки. Хто зна’… Свідомо, набридла тобі твоя покірність — розумію. Та це іще не привід для вистави, де під завісу герой-коханець чи патріот, чи вірний своїй релігії адепт, чи просто псих себе вбиває й принагідно висаджує в повітря хмарочоси або царський трон, шматує підручника з новітньої історії країни або знову душить насмерть нещасну Дездемону. Не треба так. Усі ці невідь на кого сердиті інтраверти — меланхоліки ризикують в сорокарічному віці впасти в маразм. А нам такий фінал не тре’… Гайда подивимося краще, що добрі люди роблять уночі.

… Як і минулого разу, я прихопив із собою коробку «Рафаело» з кокосовою стружкою, щоб харчами підтримувати Люсю, коли знесилиться під моєю, про всяк випадок, 90-кілограмовою вагою(то лише хижих орлів під час далеких перельотів можна годувати тілом, а моя Люся має хороший смак). Ми прикрили цуценят пледом і полетіли зазирати у вікна людей.

…Трималися досить низенько, але перехожі нас не помічали — міряли кроками місто, задуманий кожен в своє. А котрий народ на колесах, той їхав туди, де збудував собі дім. Або їхав його будувати. Чи руйнувати. Тільки на перехресті вулиць Винниченка та Карла Маркса двоє бахурів — початківців, що саме переходили від пивбару «Лісова пісня», де їхні ніжні рецептори були нагло випробувані розбавленою «Оболонню» (принаймні такої думки щодо якості напою дійшли хлопці, випивши кожен по чотири кухлі й по сто горілки), до сусіднього «Мураю», ізвідки вже вийдуть, будьте певні, цілком задоволені виробником і продавцем, і політичним курсом країни, й країною взагалі — відколи вона стала бути й до тих ще незвіданих часів, коли встановить своє панування над світом, набудує білих американських кварталів в передмісті столиці й кожного районного центру, дозволить вправним у мистецтві кохання чесним паризьким, римським і лісабонським куртизанкам працювати у нас повіями (кращих буде премійовано українським громадянством), а захарчованим німецьким бюргерам, щоб не пропали з голоду, — мити посуд в їдальнях системи споживчої кооперації… Отже ці двоє, а в їхніх фамільярних обіймах(незримо) третій — Пивун, великий і непоборний бог пива, раптом задерли голови і крізь химерне марево алкогольних випарувань, що повисло над усім тим кварталом, прозріли Люсю й мене. Причому, нітрохи не здивувалися, адже перебували в тому упокореному прадідівською степовою звичкою (пити, поки не полізе) стані, коли все довкола бачиться виключно під кутом своєї персональної окремішності від нав’язаних непересічним громадянам блюзнірських, ідіотських традицій, що панують у цьому не гідному навіть сльозинки пияка світі. Згідно з їхнім рейтинг-листом вартих і не вартих уваги подій, що відбуваються в Ойкумені, поява собаки в небі навряд чи тягнула на сенсацію. Обоє промовчали, хоча й були готові дати, наприклад, такі вичерпно чіткі пояснення цьому явищу: «Дивися, мужик займається собакопланеризмом» або «Глянь, мужика так задовбали маршрутки, що пересів на собаку», або «Ма’ть завтра буде дощ — собаки низько літають. А це й добре, під дощ похмілля легше минає».

А ще нас запримітив хлопчик, котрий із татом типової інтелігентської подоби застряг до пізньої години в обласній бібліотеці імені Дмитра Чижевського, поклавши на жертовний алтар батькової науки вечірній випуск «Сімпсонів», «Варкрафт», безкінечно довгу, як Свєтчина коса, телефонну розмову з тією ж Свєткою про той же «Варкрафт» чи чергові витівки Барта у вищеназваному дитячому блокбастері. До цього часу він уже з’їв би з кіло цукерок, розкидаючи де прийдеться обгортки з-під усіх отих рошенок — порошенок, «Ведмедиків» і «Каракумів», чим ще на кілька хвилин наблизив би мамину зазвичайну вечірню істерику, головною причиною якої однак є не розкидані обгортки і навіть не сліди шоколадних пальців на шпалерах по п’ятдесят гривень за рулон, а татова нестримна жадоба знань і нових відкриттів у царині духа, котра за законом збереження енергії давно витіснила йому бажання звідати щось нове в більш практичній сфері на хрін зна’ нащо нещодавно купленому за офігенно шалені бабки спальному сексодромі (так мрійливо вона називала про себе це ліжко, одного разу в самотній тиші навіть спробувавши зайняти на ньому одну із тих поз, які дітям дозволено бачити хіба що у виконанні кішок) італійського виробництва. Ніби глузуючи над незреалізованим призначенням нової меблі, два-три фантика якимось неприродним чином опинялися на ліжкові, викликаючи у мешканки загубленої в країні вічної цноти спальні хворобливу асоціацію із не те щоб траурним, але під не менш сумну музику, — урочистим і монументальним покладанням квітів на те ніжне, тисячу разів оспіване бардами-перелюбниками, а в конкретному випадку позбавлене кохання і забуте коханцем «у законі», самотнє, як єврейські могили в неєврейських степах місце, де, грубо кажучи, сходяться жіночі ноги, а кажучи відверто, на те місце, де вони дійсно сходяться, залишаючи на радість незаклопотаних майбутнім вітчизняної філології чоловікам, як на перший погляд, невелику, але цілком функціональну шпаринку. Ледь стримуючі сльози образи, вона дивилася на зів’ялі цукеркові кораблики, а замість них бачила вже згадувані квіти і стрічки від покладальників із такими, наприклад, написами:»Від вдячних дівичів і нетронутих сорокалітніх жінок. З усього світу».

Нічого не відаючи про татів сексуальний аскетизм, його сторонню позицію по відношенню до пошрамованої в битвах за любов армії чоловіків, котрі ходять «туди»,як бджоли по нектар (так само залюбки й так само часто), все життя — не п’ють з цеберка — дегустують той мед маленькими ковточками, самозречено віддано служать святому вавилонському проміжніжжю, хлопчик виходив із вже майже безлюдної бібліотеки, тримаючись руки сорокарічного лисуватого парубка в окулярах. Він помітив нас із Люсею, бо в його віці, здається, усі помічають щось таке (Снігову Королеву у вихорі хурделиці за вікном, слона під шляпою, Бабаїв, сльозинку в очах голодного Рябка, зламану лапу у Мурки, котра живе в контейнері для сміття), чого дорослим не осягнути й не добачити.

— Па’, дивися, собака в небі. А на ній якийсь чоловік, ніби Іван Царевич — на вовкові.

— Угу! — невиразно погодився той, не підводячи очей з тротуарної плитки. Правду кажучи, він не те, щоб категорично відкидав імовірність існування собак із крилами, чия місія на землі, якби такі дійсно водилися, найперше була б присвячена служінню поезії, а точніше поетам із їхнім невпинним виснажливим пошуком непересічних сюжетів та образів, — просто цієї миті він саме обмірковував завершальний параграф своєї, вже готової до друку революційної, готової вибухнути і мільйонами дробинок, несучи не смерть, а прозріння, поцілити в мільйони мозжечків, дисертації на тему « Особливості стилю Андрія Платоновича Платонова в повісті «Котлован». Виклик партогенезу й комуністичній концепції побудови суспільства, увібраний в неординарні лексичні форми». Тож доля покрученого Великим Жовтнем інваліда, котрий паралельно сюжетній лінії твору впродовж усіх ста його сторінок шукав власний сенс буття («вещество существования»), хвилювала обтяжений величезною відповідальністю перед науковим товариством розум більше, ніж фантазії сина.

— Па’, поглянь, бо зараз сховаються за дахом п’ятиповерхівки, — ще раз, втім без усякої надії, спробував хлопчик відволікти тата від небуденного.

— Угу! — з красномовністю Елочки-людожерки чи актуального натепер платонівського Вощева — зайвої в післяреволюційній гармидеркраїні людини, із зайвими нав’язливими думками, безглуздим пошуком «речовини існування» — відреагував той, побіжно для себе сформулювавши, між тим, цілком земне доручення на завтра: «Між чотирнадцятою і п’ятнадцятою зводити дитину до окуліста!»

…Ми піднялися вище. Звичайно, не настільки високо, як Ніл Армстронг чи Юрій Гагарін ( Боже, як злякано, май біть, почувалися ці хлопці у просторі, де з «живих істот», крім тебе, лиш холодні зорі та розпечений рухом у безвість корпус безмозкого корабля), відтак, то не був заборонений ракурс. «Які ж вони різні та дивні, та вперті ці люди-мурахи!» Все життя — слід у слід, як в радянському фільмі — розвідники в маскувальних білих халатах. Шори на очах від першого прозойку думки, що живий — до останньої (втім, якщо вірити, здається, Анатолеві Франсу, то по справжньому «останньої» думки в людини не буває, бо «до» — завжди надто рано, а «після» — занадто пізно), одвічне до дірок у колінах прагматичне служіння хлібові і нагайці й намагання поетично осмислити своє земне буття.— мабуть для того, щоб потім, поставши перед Найсвітліші Очі, не виглядати розгублено-безглуздо, як канібал у Ермітажі перед апетитною голою «Данаєю» на стіні. Даруйте мені, Господарю Світу, за чергову суєтну промову, за звичку через небачення інших Зірок на кожному кроці згадувати про Вас, бо не можу, хоч ріжте ( укупі із набазіканим досі пробачте мені цю вдавану готовність померти до строку), проминути Вас натхненним «Спасибі! Не вартий», коли бачу, як на долоні — пагорок солодкої діви-Венери, всі оці пазли: церковні бані, перехрестя доріг, світлофори, ледь примітні омнібуси фірми «Імперія-Авто», іще менші трактороїдні джипи, дахи АБВ, АТБ, АМЕНЕ, «Копилки», «Фуршету», «Фокстроту», «Плазми», «Призми» і «Клізьми». Коли, долучившись еліти, вищого класу істот — риб, що застрягли у хмарах (ну, хто ж із дітей Поінгулля не збирав у калюжах після дощу акваріумних гурамі чи вуалехвостів?! Це популярна дитяча розвага у наших краях), пілотів, птахів і летючих собак, маю змогу в разі потреби ( мені у це хочеться вірити) гукнути кіномеханіку «Стоп!» чи «Повільніше!», або «Швидше!» й порадіти із кращого місця у залі на глибокі, виразно примітні й на Марсі, декольте юних і старших жінок, на м’ячики нових життів, що їх вони котять в майбутнє, на посмішки, на чиїсь сороміцькі наміри вщипнути когось за задок, на безтурботних п’яниць, котрі звідти не бачать, що до нас насувається злива, а на берег Малайзії — вбивчий шторм, порадіти на мудрих мужів, в чиїх мудрих вусах накрутилося більше мудрих думок, ніж в бороді Мойсея — хоч виплети нитку і шукай всім народом дорогу до Спасу… За довершено класний конструктор — я дякую вам. А що без свічок та ікон, даруйте: не думаю, що Господарю Неба й Землі до вподоби більше той я, котрий приходить до церкви, пише в заздравну себе і дітей, немов посилає за небесним імейлом чи то вказівку, чи то прохання — і з цього вважає, що врятувався. Не надто я вірю в той Інтернет, хоча час від часу користуюся ним. На всякий випадок, бо хто його знає, де Ви поставили свій намет і на кого дивитесь зараз, готові призвати або наректи.

…Все, все. Я мовчу й до сніданку не торкатимусь хліба, покраяного на всіх. Ні пари з вуст, як Андрій Рубльов. Летимо далі в підкопченому, як сало на соломі, заводами і джипами небі над містом «пораненого янгола». До слова, летимо над будинком Тарковських. Я увібрав у себе рух і вітер, і мені тепер здається, що туго згорнутої в папірус кісток, спресованої в енергію м’язів моєї кінетики вистачить, щоб в усьому розібратися й стати кориснішим і собі, і Люсі, і всім людям, котрі снують там, внизу, між бігбордами з написами типу «Живи мобільно. Помри тихенько», «Не кажи мамі, що я літаю, а татові — від чого я літаю», «Паляниця краще циці», «Діду, я завинив тобі мінералку!», «Поріж себе сам. Блендер». Ми нашвидку читаємо ці та інші істеричні написи, перетинаючи повітряний простір над базаром, з якого живуть вірменські діти — паралельне майбутнє української нації.

Перше вікно, що електрично всміхнулося нам (зсутеніло уже), було, звичайно, горішнім. Привернула до нього увагу жінка. Повненька, біленька, гарненька, як зимової стиглості грушка. Немов мідійська Семіраміда в своєму саду, вона дбайливо оглянула листя, очевидно, недавно висадженої в новий вазон драцени, полила «Жениха та нєвєсту», дерево достатку, ще кілька якихось рослин, схожих на пальму в мініатюрі, котрі всім своїм виглядом свідчили про легку руку господині і безмежну ботанічну щедрість і креативність матінки — природи, радої докласти свою руку до вдосконалення й благоустрою навіть зведеного до розмірів трикімнатної квартири світу… Панельний будинок, пролетарський, даруйте — чеський чи якийсь там югославський проект — дев’ятий, безліфтовий уже п’ятнадцятий рік, поверх. 60/45/7. В Станіславі, Хмельницькому, Єлисаветграді, Золотоноші, Донецьку, зрештою, йоханий бабай, — Йоханесбурзі й Нью-Йорку в подібних кімнатах минає життя. Спочатку у ванній зачинаються діти, потім приходить піп (і відтоді вітальня назавжди пропахне ладаном і холодцем). Далі — зібгані простирадла у спальні дорослих. Причому, не стільки від того, що татко шукав потаємне дверцятко у мамці, скільки від того, що чілдрен(s) перед побаченням із Морфеєм скакало, гуцало, гепало, реготало, збиткувалось над цуциком (плюшевим і живим), просто залазило у напірник (дурне!), ховало в подушку (чому не свою?) машинку або мандаринку. Одне слово — звичайна квартира. В такій помирають, б’ють горщики, зраджують із сусідкою по клітині, п’ють знічев’я горілку й хворіють на серце, полюють на Музу, цілують на ніч, проти ночі й під ранок полишених у мерехтінні їхніх власних зірок немовлят і старших своїх пуповинок.

Ми з Люсею, щоб не кортіло фантазувати, зазирнули у бед-рум. Нормально: двоє, і скачуть!

А ось і кухня — передпокій пенатів-охоронців цієї оселі. Із кватирки забійно пахне свининою, смаженою на домашній селянській олії з цибулею під саму кришку й на свідомо немитій ( телепортуємо нашу вкраїнську із запахом нечищеного зроду-віку «Ванішем» степу дульку психічно хворим чистолям із Веларібо, іще одну — їхнім сподвижникам і сусідам-посудомийникам, здається, із Велабаджі) з часів занепаду Давнього Риму пательні, пахне свіжим гарячим борщем (перебацали трохи капусти й томату), легкими «Монте-Карло», пригорілою в дечці кавою. Ми з Люсею не бачимо тих хазяїв (полили квіти й зашторили вікна — від собаки, біноклю і грому), але знаємо вже напевно — тут живуть старовіри, котрі оголосили хрестовий похід на кухні, де целофан, тетрапаки, салфетки і ПЕТ-пляшки витисли аромати печеного в картоплі сала.

 

2:0, і ніхто не програв

Нам з Люсею в чужі вікна заглядати, як вітру перекотиполем гратися, — забавно. А в сенсі пошуку правди — ще й доволі відповідально. Ми летимо з нею — два красиві орли, наші гриви майорять, як прапори Свободи. Ми два Че Гевари, дві крапки посеред Карибів, які завтра назвуть Люсею і Тим, хто на ній летів.

Втім, нам не потрібна слава Давида Лівінгстона. Ми просто летимо, тому що у нас є довгі вуха не лише для того, аби ними слухати вітер… В Пенсільванії падає дощ, буревій на Балканах, на Майамі зірвався торнадо, ми знаємо, що скоро прийде й до нас, бо Ганнуся вже пролила олію, бо заграли на дверях кіровоградських кухонь дзвіночки «музики вітру», заспівала дівчинка в церковному хорі про всіх загиблих в чужім краю, про всі кораблі, що пішли у море, про всіх, хто запам’ятував радість свою… Ось в Чопі вже ламає дамбу, крушить мости на Буковині, в Прикарпатті, і пливе пластмасова Русланка жовтою водою, а власниці її, Іванці, плисти важко. Чи встигне батько підсадити доньку в човен?.. А ми летимо і з’їдаємо час, і з’їдаємо простір, поглинаємо все, що набилося в наші великі вуха. Нас не можна чіпати, коли ми летимо, бо ми мусимо всім довести, що навіть якщо зупиняється серце в польоті, — людина й собака і далі летять, бо стільки набрали енергії в часу, що їх зупинити не можна.

…Зазираємо в нове вікно і бачимо те, чого бачити іншим не можна. Потаємний чувак, сиві розумні скроні, а напроти — блакитне око моргає за рахунку 0:0. Не попереду наше «Динамо» й не позаду чужий «Арсенал». Піддивилися ми — мужик просто вдома, він не хоче поглядів наших крізь щілину в польських портьєрах, з-за неприкритої кіпером в жовтих трусах штанги намолених «бесарабських воріт», він хоче 2:0 на користь «Динамо». Я його розумію. І жінку його розумію прекрасно — ту, котра під дурноверхі вигуки метра української коментаторської школи, інтелігентно долаючи в собі готове вирватись назустріч екрану «Бля(!), чого ж він, курва — не дитина, турок — не козак, верещить, як ота Мандрагора?», намагається впетрати сенс в останніх контрольних роботах керованого нею класу. Подай їй Зерченкова зараз — вона би йому відірвала його волохаті маленькі яйця. А так, бідна, пише, складає у стоси проглянуті тести, добровільно не відправляє у смітник, а обережно складає до жовтої скриньки Бога Часу секунди, години і вечір. Хай дивиться на тебе теплим сонцем сірий зимовий світанок! Я обожнюю твої руки, я люблю твої рухи. Ти змагаєшся за майбутнє, ти сама — майбутнє. Ти — Рассел Кроу, ти — гладіатор. Ти переможеш усіх цих падлюк, які тебе мають за так, але сподіваються від тебе сумління й натхнення. Ти виростиш кращих борців за життя цієї занедбаної країни, і прославить тебе не Зерченков й не президент — прославить тебе Великий Ховрах у безкрайньому полі міжиріччя Дніпра та Бугу. В честь твою одного разу прокричить так, що осиплеться колос: «Спасибі тобі за наших дітей, за їх розціловані попи, за їхню відвагу немодно любити працелюбних і щирих людей!».. Нарешті 2:0, і ми з Люсею відлітаємо.

 

Найбільше смутку — в спогадах про радість…

…Очевидно, я таки невартий цієї Великої Країни, її Кличків, Вірастюка й Тараса, бо все забув з відчаю. Забув, коли моя Велика Мати принесла і поклала на столі таку духмяну і солодку здобу. Забув, як солодко при цьому знадвору пахло холодом. Забув, коли вона сиділа й над пудрою присніженим вершечком бані, куди сідає янгол і де завжди найбільше цукру і родзинок, усміхалася мені, подушечки зібравши у м’які долоні… Я так боюсь, що хтось образить цю печаль!

Моя красива! Я більшого не знаю серця. Моє волосся ніхто так не погладить більше (тут я плачу). Спасибі Богові, що він відвів мені роки, якими я до тебе доторкнувся. Спасибі, що він дав мені волосся, яке так щемно пам’ятає доторк! Пожити треба й роздивитися навколо, а раптом поряд ще живуть подібні. Принаймні, одна у мене дуже схожа є. Її ім’я символізує мир і спокій. Для мене це велика честь, але їй важко жити поряд з тим, хто увесь час шукає тінь — не тінь.

Посипались на мене зараз різні біди. Якщо ти бачиш — я зовсім інший став та досі винаходжу пігулку щастя в одній речовині тієї сконцентрованої миті, коли ти паску занесла до хати. Люби мене і далі, прошу!

 

але ми далі летимо

І знову бачимо вікно, де українці займаються хорошим чесним ділом… Зі світу все у світ! Яким би він не був одноманітним, він, як гніздо, куди приносить ластівка зернятко, й куди вертається моя щаслива Люся. Вікно, авжеж. Жіночі груди посередині червоні(або рожеві — як хочете), широка, як розмах крил «Руслана» й довга, як траєкторія космічного польоту, вагіна, а в ній земля, ізвідки нашопланетяни приходять у цей чудовий світ, де стільки є принад: і море, і морозиво, і квіти. Я бачу жінку крізь вікно і намагаюсь їх сприймати, як одне — прозоре око вітрини і її м’яке, солодке, тепле і назавжди. А ще траву, колись прим’яту нею злегка. І тріснуту від шалу почуттів, коли вона робила свого першого синочка, каблучку впоперек кільця. Взяла і тріснула(капець!), та ще й в такому місці, що «Спаси… і сохрани!» лишились по два боки. Вона довіку тепер переживатиме за це й гадатиме, чому відтоді їй бракує кілька грамів тіла… Велике горе — тріснута каблучка, великий гріх — упоперек кільця?! Не бійся, Рибо, жити — це значно легендарніше, ніж вмерти (так каже Люся). Під час оргазму навіть. А те залишиться між нами, про ту траву відомо лише тобі, мені та Люсі.

 

Мою Найближчу час від часу звати «Киця»

…Ми повертаємось до себе на балкон. Єлисаветград, як бачиш, Люсьо, фантастичне місто. І якщо спитають мене, чи гупав я чобітьми, коли ходив його землею, доведеться казати правду: було! Але в який би рай мене не взяли, Люсь, я знов і знов робитиму своє і пізно повертатимусь додому. Люсьо, я хочу, щоб мене любили всі. Або ненавиділи всі. Я хочу, щоб у всіх було до мене діло. Заради того, щоб було, я ладен розв’язати краватку й такий, роздягнений, розпатланий і п’яний, піти на центр площі й перепросити: дивіться, я такий! Цінуйте свою цноту! Любіть в собі респект, але готові будьте завжди піти на центр площі. Для тіснішого зв’язку із Богом, який придумав радість, час від часу треба любити всіх у всякий спосіб. Від душі. Тим більше, що у нас така мораль і християнська віра!

Слова, як каже Гете, на листя схожі. Душа, прикрита ними, марить, що почувається в безпеці, але зняти важкий кленовий лист і показати всім своє прекрасне голе серце — то не гріх! Якби ми всі, хто в цьому Клубі, вчинили так — слова б «любов» і «Бог» нарешті пішли б на користь одноклубникам моїм. Відкритися! Оце відвага значно більша, ніж говорити тости про відвагу!

Моя собака Люся летить. Для всіх, хто бачить тут сюжет, нагадую — у неї довгі вуха. Модельні, як бюстгальтер від Армані. Цими днями моя дружина написала пісню про неї, котра живе на гілочці черешні, і ніби Карлсон, нависнувши над ліхтарями, тільки нагорі і почувається в безпеці. Вона їй співала: « Лети, моя люба, лети до своїх цуценяток…» А тим часом Люся сідає на балкон і я також спускаюсь долу, як прапор України із флагштоку. У неї такі ж сильні м’язи, як у вовка, що носив Івана за тридев’ять земель. Моя потужна висловуха Сучка. Це не зневага, Люся розуміє. Та ми буквально щойно говорили, що слова — то є лише зів’яле, як три жмутки Франкового кохання, листя. Скажімо, мою Найближчу час від часу звати Киця. Учора, коли ти літала в АТБ по молоко, ми погралися із нею в таку любов, що відтепер я маю нову мірку, яка вбере у себе чимало вологих і зім’ятих простирадл. Якщо у тебе є натхнення, а в неї, натомість, своє натхнення, то гарячі червоні губи, із яких тягучо стікає молоко уже без солі, бо випили всю сіль до цукру, — то саме те, що треба. Люблю розкрити ці ніжні губи й поцілувати там у самі ясна, в саме єство. Коли ж у тебе для звершення такого дійства є срібний дзбан з водою, надчерпнутою з озера у Чорнім лісі, русалково — зеленою водою із пелюстками білого латаття, є шматок землі в степу, пришерхлому від сонця, призьба, кілька солов’їв… А раптом ще й ставок… Ого, ти вже в раю! Нехай стікає молоко, бо зрештою воно ж не може лишитись там.

 

Злітає сніг з дерев, теплішає планета

…Дивись, Люcіє, ми так довго з тобою літали, що вже застуденіла річка від зими. Поїхала земля. У неї специфічна вдача — їде, як тільки усвідомиш, що тримається вона на трьох китах ( які не завжди в гуморі чи, навпаки, грайливо налаштовані попідкидати шість з половиною мільярдів тіл на струменях потужних. Або закашляються недоречно, бо їм, бач, потрапив у трахеї планктон космічний — шматок метеорита, шаттла, радянського супутника чи жуйка космонавта Льоні) або трьох слонах (у котрих безвідповідально вряди — годи виникає бажання почухати свої великі жо одну об одну, бо на них, як мухи в Спасівку, сідають тарілки продвинутих зелених чоловічків, тим самим викликаючи сверблячку) чи трьох великих черепахах (до цих «атлантів» довіри маю іще менше — надто часто ховаються у власний панцир, щоб мати час і мужність подбати про наші будинки, нірки, гнізда, дупла, дупи). Їде, як тільки усвідомиш, що її спалити так само просто, як «Монте — Карло», в смислі — сигарету… Діти підросли. Що тут поробиш?! Нехай ростуть, як хочуть, адже ми ні в чому намагаємося їм не відмовляти. Це ж наші діти, наша кров. Ще вчора ми цілували їх у пузик, нашіптували свічці та іконі — замовляли для них назавтра в ресторані Пана Бога здоров’я і багатства, лагідного погляду з небес. І раптом настало завтра. Злітає сніг з моїх дерев. Уже тридцять дев’ять років поспіль, втім, злітає. І кожен раз, попри мороз і сніг, теплішає і гріється планета. Старший купив презерватив. Для чого — буцімто не знаю. А менший теж давно ховає пузик від сопливих батьківських цілунків і має свої талановиті вади. Наприклад, вчора намалював щось на папері синім, жовтим, чорним… Там дерева і він маленький, і моя Киця — його мама, і якісь птахи із непташиними очима. Його б очима дивитися на Марс чи на Сатурн безлюдний — він би й там побачив життя: дивися, і задихали б пустелі на повні груди, річка потекла б, дивись, би виріс перший кущ картоплі, а за ним грядка помідорів, садок вишневий. Дивися, хтось би змайстрував млинок… Він немовлям, ще коли плив Інгулом сірим у колисці, вже розумів, про що мовчать загорнуті в туман, як прийнято вважати — збайдужілі, очі столітніх стариків… Пливемо словом. Рухається далі Тера.

 

…в Африці жахливий — Бармалей

…Весна. Збіліла ніч. Люся дітей накрила своїми довгими, як Рейн, вухами і не наважиться полишити гніздечка. Хай буде тепло хоч у них!

…На старті доволі похмурий день. Дощ облизує старі будинки, як хворі ясна. Сіро. І ось вже вечір, коли я пішов гуляти, визирати сонце, кликати його, пригадуючи всі слов’янські імена. Ярило спав. І я заснув, а впоперек людей лягла велика тінь, як та акула — людожерка із западини завдовжки із Хрещатик, і відтягла моє з картоплею в мундирах на сніданок вчора від сьогодні. Не встиг, невчасно схаменувся й лишився поміж вовків. Над нами зорі розповідали про свою нетлінь, а ми співали. Особисто я відверто плакав, бо не мої, сильніші, зуби уп’ялися в моє плече, а поряд вили інші тіні, стогнали від натуги і бажання, бо їм, як жінці при надії — огірка, хотілося червоного і плоті. Поганий, Люсьо, випав день, та вже минув навіки, слава Богу. І слава Богові, що завтра буде новий — прозорий і легкий, як 21 грам, що завжди із тобою.

 

Місто на пательні

Ми сьогодні літаємо з Люсею замість фізичних управ. Колись я, невіглас, підтягувався на поперечці, відтискався від килима на підлозі, розтягував джгут, а тепер, спасибі собаці з черешні, я літаю. І часом, піднявшись високо в небо, ми падаєм доземно, як сокол на куріпку. Земля при цьому більшає — росте до великої пательні, на якій смажаться будинки, схожі на кубики печінкового пирога, пішоходи — люди, коти і собаки, а за мить мозаїчно розсипається на кілька чи надцять пателень — кварталів (вранішній туман нагадує легенький димок від олії «Сонола», чий завод теж смажиться на одній сковорідці з технічним університетом і обласною лікарнею. Я вже принюхуюся, чи, бува, не підгоріла ця страва…) і раптом врізається в очі, досягши такої контрастності й таких розмірів, що я вже бачу ту місцину між вулицями Корольова і Бєляєва, де ми зараз з Люсею зариємо носами у асфальт. Більше того, навіть відчуваю величезну гулю на лобі й принагідно матюкаю недобросовісних шляховиків і їхній витвір — той довбаний ямковий ремонт, через який в Єлисаветграді не випадає навіть гепнутися з висоти п’ять тисяч метрів, не покалічившись… Насправді падати ми не збираємося геть, нас цікавить лише адреналін, відтак над самою черешнею з гніздом різко розправляєм вуха — крила і плавно сідаємо на свій балкон. Як сімейні сучка й чоловік, ми дозволяємо собі такий екстрим лише вряди — годи, бо поки діти не навчилися літати до пуття, ви не можете ризикувати своїм життям задурно, як каскадер, мисливець на акул чи крокодилів. Крім того, маємо науку, бо в один із подібних побіжно згаданому туманних днів ми з Люсею так загралися у хмарах, що мало не зіткнулися із літаком україно — російсько — грецької авіакомпанії ТУ — 154.

 

Не дай себе умовити — став ногу твердо й дзвінко!

… Живеш, як навчився. Щодня сідлаєш коня, п’єш каву, прасуєш хоругву, кохаєш дружину, цілуєш дітей…Кудись йдеш, звідкись вертаєшся в ліжко і віриш, що в цьому є сенс. А потім якось перестаєш дослухатися: чи ще чути луну від кроків твоїх? Може, скелі міські, як воду пісок, поглинають до решти твій відзвук, щоб відтворити десь у печерах своїх — і не ватяно — втомленим шурханням стертих підошв, а виклично — дзвінким цоканням підбитих міцним кришталем обцасів чи диким іржанням коня, від якого сивіють тролі. Але тобі від того що? Ти тут, твоя гіпертонія тут, безсоння, комплекси — все тут. Крізь браму чужих насторожі очей, свої втопивши в підземних озерах, ти проходиш щодня, чекаючи ночі… Аж доки не настане День шаленства. І тоді ти одягнеш заброди і гайда — морями — калюжами мутними, колами — долями. Губи забризкаєш хмелем і солодом, ноги натомиш кайданами — волями, серце укутаєш пледом і холодом. Очі примруживши сонячно — солоно, «де ти?» — нарешті спитаєш ся, — «на світлі чи в мороці, що у тій церкві — образи,.. ідоли?»

 

Коли здибаються під кущем терновим два гурмани

Ці дати кольорів веселки і присмаку морозива «Буржуй», примхливі, ніби маленькі хворі діти чи як дурні розбещені жінки. Кривися, як від ложки меду після розсолу з огірків, та саме ними ти мусиш замінити дні безбарвні, що налипають на підошви, в’яжуть ноги тяжким гудроном. Порожній календар. По ньому плаче крематорій.

І все ж, до біса кульки й есемес — вітання. Подобається інше — коли, як нині, в полі під кущем терновим голим зійдуться два гурмани, покрають житній хліб, поріжуть дрібно на скибочки сальце, томат поріжуть — презент від бога поля Яровита (після другої — Юрая, далі — Юрка, по тому — Юрчика, Юрасика — братка). Наллють тихенько, як у ті часи правдиві, коли хлоп із сауни ще не дзвонив у справах невідкладних іншому хлопу в боулінг — клуб, а пошукового вкраїнського письменства найелегантніша гюрза (щоб я вляпався в крапку, якщо розкидаюсь словами на вітер) в’язала великі, як клубні цукрової вати, білі банти на талановитій голові своїй. Наллють спокійно, як у всі часи правдиві.

У нього син, у мене два. Прекрасний привід, але ми не нап’ємося, як дикі воїни Аттіли під стінами Царгорода. Не час ще непритомніти, нам треба написати й відредагувати нелукаву книгу «Як жити, щоб не вмерти посеред дороги». І ми її напишемо, а вже по тому покладемо серце у бальзам із корвалолу, підстрелимо оленя і купимо собі міцного і дешевого вина. Чому б і ні? Згадай, мій брате: Уленшпігель запам’ятався тим, що просто був і пив вино (за щастя Фландрії, звичайно), Гаргантюа й Пантагрюель багато їли м’яса. Петрарка — Лауру, а Дульсінею — Дон Кіхот прославили, коли живилися вином, свининою, безумством і натхненням. Нехай всі вірші підуть на вітер для млина, а всі проекти, плани, теореми хай перетворяться на свіжину. Нехай усе, що продукує церква, скипить вином у чані. А ми із Люсею накриємо стола й посадимо за нього одалісок. Вино — від батька винограду, м’ясо — від безумців. Від тих, кому щодня спідницю на хайвеї задирає вітер, — кохання. Прозіт! Ми любим ваші довгі ноги…

Іще ми любим істину, вірніше любимо думки й розмови про пошуки того, що зветься першоправдою і відповідь дає на два найголовніших запитання «навіщо все це?» і «чому я тут?». По суті, смішні такі питання. Багаторівневі, як піраміда «Гербалайфу». Проте, у прагненні дістатися верхівки ми всі, романтики з холодними і мокрими носами, готові загубитися назавжди в снігах Кіліманджаро, крізь сито перепустити піски пустель і води океанів. На цім шляху ми радо здираємо із себе шкіру батогами, натираємо криваві мозолі і врешті — решт вмираємо від недосяжності мети. Словом, ми любим істину, за неї можна вмерти, але, щоб жити, нам треба інше — травневий довгий стогін. Кращі з — поміж смертних на ньому в’їдуть в рай.

 

Холодний штемпель, крапелька роси

…Уранці Люся принесла листа (віднедавна вона поклала на себе обов’язки поштарки), і ми його читали вдвох. Конверт з холодним штемпелем північної країни прийшов зненацька, ніби раптом з неба посипалось каміння. Я переповідати вірші не любитель, але відбити суть у двох рядках готовий завжди. Пише одна жінка: « Я ніколи тобі не напишу листа й не подзвоню. Ніколи ти про не мене не почуєш. Мене немає. Крапка»… Дивно, що немає, бо я чую, як планету щодня приводить в рух, у тім числі, її дихання. В холоднім мороці навколо її якраз нема. Мені здається, вона тут, десь близько — варто лиш сісти у літак і за годину торкнешся стегон, які уже одного разу розкрилися настільки, щоб випустити в світ дитя. Надворі літо. Колись о цій порі я був уперше з жінкою, яка не мати моїх дітей. Відтоді інколи я хочу бачити її, таку ж привітну й щиру, як у ті дні, коли їй конче потрібен був і лікар, і коханець. Тепер уже мені потрібна її ніжність, а не слова. Тепер мені потрібні її двадцять. Щоб пам’ять ожила, мені нагально необхідно без всякої поважної мети з собою брати у дорогу хоча б маленький зойк або краплинку її вологи. В свою торбину я б інших перлів і не взяв, адже у мене є своя Єдина. Вона мені дарує більше, ніж я годен взяти… Високий літній день тепер частина гербарію, засушена травинка червня із волосся, яке ніколи не буде пестити моя рука. Бо лист прийшов і в ньому крапка.

 

У кожного своя вітчизна

Я, Люсьо, так відверто тобі себе виповідаю, бо в мене вже немає часу на манірність, немає пісні для скрипучого баяну, немає реверансів для тіток, які пофарбували лавку і волосся у колір «Ми такі хороші й правильні, і чесні, і вобще», немає аргументів для патріотів, які приватизували любов до України (як лавку на громадському подвір’ї), а також ненависть до єйних ворогів і зранку до ночі квокчуть на рідних яйцях і, як ведеться, шиплять на непосидючих чужих дітей: « Ти затям мені, змій, тут не мона гулят, тут не мона стрибат, цей двір мій і всіх тих, хто со мной на скамєйке сідят». А з якого це дива, до слова, той двір їхній? Я тут ловлю рибу, ходжу на батьківські збори, пишу свою книжечку життя, спілкуюся з летючими собаками, їм борщ із квасолею. В цій країні мені вибили щелепу, вирвали половину зубів і вирізали апендикс. Тут мої родичі п’ятсот чи тисячу років поспіль безвиїзно (дехто, звичайно, вже й помер) луплять по морді своїх собак за вкрадене сало. І раптом з’являються осередки, в яких вчать професійно любити Батьківщину. Спочатку це, як водиться, аматорські гуртки, а далі великі клюби — лабораторії, де алхіміки в білих халатах прагнуть очистити любов до України від «брємєні минувших лєт». Це життєдайне зілля планується розлити у флакони десь на Борщагівці й давати по десять крапель кожні шість годин лише адептам чистим. Гадаю, у цих клубах між своїми вже роздано вірші на новорічні ранки аж до трьохтисячного року…

 

Так починаються хвороби

Мій 063 лежить опудалом на кріслі під хвостом у тебе. Мені, як бачиш, Люсьо, ніхто не дзвонить вже понад годину. Донецький лядський «Лайф». Терпіння, власне, є, але воно межує зі звуками останнього гудка. Так, я дуже грішний, Люсько, і не скромний, бо скромність — це добра риса лише допоки жваво пульсує жилка на скронях і на члені. А коли вона втомилась, ти розумієш, що від скромності потрібно кодуватись.

 

Копати тут — дурна затія

…Засинає Велесовий світ. Ніч. Банавентура до ранку перекопав усю велику мою країну і знову не знайшов ні скриньки, ні шеляга — ні вошки, ні, навіть, того місця, де можуть лежати рештки блазня. Перекопав удруге й втретє, а потім, утомившись, сів на край Успенської могили й розчулився, наслухавшись, пісень жалобних тієї польської панянки, що ждала парубка із війська чверть століття і не діждала — від печалі Богу душу віддала за мить до зустрічі із милим. Тепер її надгробний камінь замість неї квилить у подніпрову дорожню далечінь, слізьми сочиться, як порубане кленове листя. «Немає тут скарбів, лише кістки, списи, наконечники стріл, панське й холопське зігниле манаття, стріляні гільзи, тракторні гусені, порожні консервні банки, — нарешті збагнув копач. — Прийшла пора мені гайнути де — інде. Скажімо, на Альбіон і підкопати, наприклад, Стоунхендж.» По тому він розмотав похідний килим — літак, встановив по боках ліхтарі — театральні софіти — і замовив маршрут: Кіровоград — Лондон, крізь Амстердам, Марсель і Париж, крізь тунель під хвилею, нижче якої помер саблезуб і вкрився мармуровим простирадлом «Титанік». Запалив козацьку люльку і, струшуючи попіл у золоту попільничку, щоб не пропалити східний гобелен, комусь посміхнувся у зоряне небо: «Прощавайте, Калитчині діти»! І чимдалі від схилів Дніпра відлітав, то ставав здоровішим.

 

Є шанс пожити весело сьогодні

…Як то стало — не знаю, та ще до світання на моєму подвір’ї табір розбили цигани. Просто в міждворищі, поки всі спали, пов’язали коней до горіхів, вище третього поверху напнули шатро і зараз прямо під Люсиним теплим гніздом водять ведмедя, п’ють брагу, танцюють у атласах кольору ночі і крові. Розпатлана істерична божеволіє, проситься скрипка у майстра в руках, бубен — купчина заможний — щедро сипле довкіл срібло й кришталь і чути, як десь на губах у вітру гупають двері до горніх палат, підтакують кастаньєти.

— Гов, ромале! — кричу я їм, перекрикуючи Петриненка, якого Славик, мій сусід, щоранку слухає замість «Іще не вмерла…», — ви додому, на Гіндустан? Гей би я забажав, а чи взяли б мене з собою? Я до родичів маю прохання інтимне — хай би кревні брати і сестри повчили нас, як розв’язати демографічну кризу й підтримати хворий нації ген. Для розмови із їхнім старшим маю хороший кальян і грамоту від Кожелянка, який іще донедавна на Дніпрі шкури м’яв по дванадцять одразу…

…Не чують ромали, не можуть чути, бо вже відспівали й знялися пелазгами в небо. «…вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг» закінчує на честь України й Славика із 45.- ї квартири Тарас Петриненко.

 

Мій брат — Альмодовар

…Всім недоспіваним словам — висока честь, цілунок в лоба! Ми з Люсею сьогодні дивимось Альмодовара. «Поговори із нею» називається кіно. Місцями таке безрадісне, як дно Дніпра з заплутаним у водоростях тілом Катерини, а під кінець оптимістичне, як … вихід хворого із коми після кількох років недвижного мовчання. «Ку — ку- ру — куку…» Немає слів, так піддаєшся чарам самоти і смутку, що просиш щиро, як для себе, винагороди для героїв фільму: «Заговори до нього! Хай на лиці твоєму лежить одвічний сон, нехай дві жінки (можливо, вони потрапили у цей сюжет, діставшись автостопом із Афін, дременувши в самоволку із котроїсь трагедії Есхіла) і далі вигинаються химерно для того, щоб в голові твоїй лунало соло сплячої царівни, а ти промов до нього. Скажи що — небудь. В моїх і в Люсиних очах оце невимовлене слово, затиснуте між небесами й піднебінням, здається таким же цінним і важливим, як готовність, віддавши зопалу команду вбити всіх немовлят і розбомбити Хіросіму, наказ цей вчасно скасувати. Тобі не треба знати про Хіросіму, Нагасакі, Бабин Яр, Чорнобиль, Бухенвальд, Освенцім. Тобі не треба пам’ятати, що недавно було 11 вересня, напередодні якого багатьом, у тім числі мені, приснився сон: з ікони мовив Ольжин голос : «Назавтра буде багато сліз». А о 9 — ій ранку супутник показав розхристаний Нью — Йорк і кадри з проваленими літаками вікнами у те життя, куди ми всі не поспішаємо, бо знаємо напевне, що червоний соковитий «Джонатан» смакує лише тим, хто тут і зараз. Поговори із ним! Тобі не треба бачити Америку в сльозах і мріях повернути час, спалити всі аеродроми й перекопати злітні смуги на грядки під буряки до того, як увійшли до ліфта й натиснули на кнопку «100 — ий поверх» хлопчик, що перемножував тризначні цифри усно в п’ять секунд, і дівчинка, котра вперше написала вірша в той самий день, коли зробила перший крок. До того, як над найбільшим в світі містом неянгол пролетів.

Я плакав, Люсьо, коли дивився на американські сльози. І так само плачу, коли дивлюсь на жінку дона Педро. На дві похмурі мовчазні тіні, котрі в собі безвилазно — постійно, як моя добра тітка Тіна, завжди готова пригорнути до грудей не те, що жінку в комі — велику хвору ящірку із острова Комодо. На двох нестямно депресивних тіток і їхнього рятівника, котрий ледве встигав за рухом кожної із них і вболівав, аби красива, танцюючи, не впала на там і тут незграбно розставлені стільці, бо танцівниці немов не відали, що мали, крім вади зору, іншу ваду — гостро відчувати біль. От як моя кіровоградська голова. Троє цих іспанців заполонили мою уяву, і я хапаюся за тінь Альмодовара, щоб не почуватися брудним пакетом зі сміттям, пожбуреним в Сиваш із вікна потягу Одеса — Сімферополь. Відверто кажучи, підозрюю давно, що ці гішпанці та ще роми з Риму після індусів нам найперші родичі й друзяки. Коли випадком виникне потреба вмерти чи народитись, не німці й не французи прийдуть і нам закриють очі …чи відкриють. Вони нам психологічно — сім’я. І поплакати люблять, і побожні, й залюбки кидаються у море, як ми в річки, щоб звести всі рахунки з матеріальним світом. Без всякого аналізу мені подобаються їхні сповзлі в море Піренеї та схожі на фраєрський червоний чобіт Кота в чоботях Апенніни з Лече в каблуці у якості цвяшка та Іонічним морем замість килимка перед дверима. На дві столиці й два кордони сто мільйонів гарячих серцем каталонців, басків, галісійців, етрусків, греків, арагонійців, сарацинів… Потіхи ради для ватаги чималої їхні винороби що рік, то більше чавлять винограду, кутюр’є вигадують чимдалі, то химерніші прикиди, хрипоголосі модні співаки щедро, як паелью рисом, лозанью — молоком, начиняють тексти словами «амор» і «курасон». А в дні спекотні мільйони спраглих любителів спагетті та кориди спускаються до синіх берегів із гір Альпійських, Піренейських, Каталонських, Іберійських і, розкупивши лежаки, мартіні, херес, жінок, чоловіків, морозиво і піцу на пляжах Барселони, Валенсії, Малаги, Ла — Коруньї, Більбао, Генуї, Трієсту, Неаполя, Венеції, Палермо…, святкують і не помічають привидів диктаторів своїх, що з потойбіччя заздрими очима поїдають їхнє свято. Аве сечовому міхуру й породженому ним інтеграційному процесу, бо з тих щасливих пляжів талановиту сечу приносить хвилею до наших парасольок у піску і нам теплішає!.. Одне чого не можу зрозуміти — це дивне ставлення прапращурів Хуана Карлоса та Берлусконі до волелюбних і вродливих відьом. Це ж треба — при повній пам’яті, в тверезому умі спалити стільки матерів і доньок, примусити тремтіти з жаху всю Європу, відбити у жінок бажання роздягатись, а в чоловіків — дивитись на роздягнених жінок. Втім, дехто із земляків Альмадовара, хвала Творцеві, свідомо не вписався у цю картину світу з чорним небом, розпеченим пекельно сонцем, що висить зловісно над безлюдним і безрадісним Ла — Манчем. Наприклад, Франсиско Гойя і його сміливі музи, ці мадридські супершлюхи, тобто (бляха) махи, і найталановитіша із них — до нитки Оголена Маха… Царедворець Веласкес, однорукий романтик і блазень Сервантес, піастри, реали, «Реал», «No pasaran!», Мадрид, ріка Мансанарес, аеропорт Бархас ( привіт тобі, Бархасе, і gracias за те, що досі не зламався в поясниці, вклоняючись щодня до ніг пшеничнокосих скіфських дів, що сходять з трапів літаків компанії «Аеросвіт» для того, аби дати всім — суворим баскам, кмітливим галісійцям, королю, міністрам, гравцям «Атлетика» з Більбао, болільникам «Атлетіко» (Мадрид). А давши, відновити в Піренеях емоційну рівновагу, відтак зібратися швиденько й гай — гай — назад в Бориспіль. Через Рим)… — це все інгредієнти тієї сечі, й того грунту, в якому виріс помідор для піцерії в кварталі, де мешкає Альмодовар. По тому, як плаче сухими слізьми мій брат родом (до речі) все з того ж Ла — Манчу, я розумію, чому ми відкладаємо всі справи і — байдуже — в дощ чи мороз плетемося до них на пампушки із часником і салом.

Нам зараз хоча б одного такого Педро! Якщо він зміг велично показати, як тремтить на весь екран вагіна, коли у неї входить зменшений до непохитного олов’яного солдатика мужик, то вже напевно передасть неперевершеність моменту, коли Сашко Кабан зі Львова на коблевському пляжі вливає в себе кухоль пива за п’ять секунд і виграє у конкурсі на швидкість бочку «Оболоні».

Час тремтить у дротах тролейбусних ліній і кожен годинник кричить зозулею: «Щось зроби — вирятуй з пожежі дитя чи посмикай за яйця Всесвіт. Тільки не стій нерухомий посеред цього запливлого зеленню ставу».

 

А під подушкою — пензель у склянці

Сни мають дивну властивість свавільно витягувати тебе з царини реальності, де скалка в пальці — бо — бо, третій інфаркт — гуд бай, до побачення в наступному житті, Америко і весь піднебесний світе разом з пасхальними яйцями, нестримним бажанням довести когось до інфаркту на кшталт «Мамо, я вагітна, але забула від кого» або стати скалкою в чиємусь стегні («Тато, я завтра одружуюся й ми будемо жити з вами»), боротьбою за панування на морі й на суші («Діти, позлазьте з мамки, це татове місце»), де заряджені на пошуки свого місця під сонцем креативні українці знімають страшне кіно «Штольня — 1», яке не те що розімлілі на піренейському осонні іспанці — п’яні від 72 — градусної паленки мадьяри не дивитимуться в загубленій серед степу прокуреній чарді під загрозою воскресіння й повернення на першу посаду в державі Яноша Кадара, виключення Угорщини з Євросоюзу та перейменування Будапешта на станцію «Кіровоград — локомотивний». Сни мають дивну силу — виправляти помилки й здатні переносити тебе в іншу реальність, де всі скельця мозаїки в твоїх, і лише, руках, і ти можеш, не проливши й краплини крові, не напружуючись, втілити в життя мрії великих диктаторів, виклавши, наприклад, всі шість материків синьо — жовтим і, щоб нікому не свербіло, присвоїти вирубаним лісам і висушеним річкам нескромний нікнейм на зразок «Шестая часть земли с названьем кратким…» чи образливе поганяло «Чорний континент», виписати вздовж усієї паралелі, на якій донедавна квартирували Канзас — Сіті, Філадельфія, Мадрид, Єреван, Ташкент, Пекін і човни рибалок із острова Хонсю: «Навіки земля українська. Слава Ісусу!». А щоб рибалки Землі не ображалися, лишити їм Хонсю і всю Японію з 50 — томовим Муракамі вкупі — хай будують братерську державу, складають гімни великому тунцеві, читають вголос про старого і море. І, нарешті, зважаючи на те, що космічний пензель зупинити важче, ніж стрілки Біг Бену поглядом, для летючих собак відвести острів Санта Лючію і поставити мою Люсю там президентом, бо напевно ж десь є народи, які втомилися від паразитів та нахабних кабанів — переможців і хочуть її президентом. Словом, сни — це такі собі вправи з малювання, коли біля мольберту, нависаючи один над одним так близько, що аж чути як паровозиком гудуть і пульсують думки в чужих скронях, з пензликами в руках обступить чистий аркуш компанія живих і померлих дівчат та хлопців різного віку і ти серед них, і ти — 2, а зверху невидимий хтось ллє фарби на полотно — тільки встигай розвозити їх по білому. А що з того вийде — ніхто достеменно не знає. Незбагненним для простого чоловіка із волоссям у носі й мікробами родом із комп’ютерної клавіатури під нігтями лишаться навіки шлях, спосіб і мотиви, що привели Педро Кабальєро Альмодовара — Коваленка в аеропорт «Кіровоград».

 

«Welcome to Elisavetgrad

…Люся, нагло розбуркана давно забутим гулом літака в небі над Інгулом, зацікавлена й трохи налякана думкою про історію по спіралі й раптом повсталої із куряви степу й скреготу заліза перспективою почути голос Левітана — молодшого, вхопила мобільний і подалася на летовище. Буквально кілька годин тому, покришивши печиво у молоко на вечерю дітям і вмостившись у кріслі — качалці так, щоб було зручно милуватися їхніми вимурзаними писками, вона проглядала свіже число тижневика ««21 — ий канал» і серед інших інформацій натрапила на таку:» Згідно з останнім рішенням міськвиконкому, віднині злітну смугу й прилеглу до неї споруду аеровокзалу слід іменувати «Критий ринок «Ворота в небо». Директором ринку призначено кабана — переможця Степана Ляховича.» І тут таке диво — дивне — літак приземляється просто туди, де, можливо, спритний ратичконогий вже поставив ятки з яйцями й посадив перед платним клозетом бабу Катю з –з крислатим капелюхом місткістю зо швейцарський банк під ногами й торбою лопухів через плече.

Ледь не розчавивши натушковану «Нашою Рябою» фуру з гаслом уздовж причепа «Смачно в будь — якому вигляді! Навіть після наїзду літака», АН зупинився, з трапу зійшли заспані пасажири й поміж інших сивий мужчина з південною засмагою на обличчі й табличкою на шиї: «Альмодовар — Коваленко. Хто — небудь!.. Поговори зі мною!» Та ніхто не зважав на скромного туриста — ну й хрін з ним, що одного з кращих в світі кіномитця. То якби «Ранетки» прилетіли, їм би за рахунок муніципалітету були б зараз і кава з мармеладом до трапу, й кадилак до готелю. Педро ж, котрий сподівався, хоч на яку пісну, але гостинність, трохи розгубився й, звівши з німим проханням, як грішна Магдалина на картині Тиціана, до неба втомлені очі, замість звичного для цього плацу «Ну, й мать вас, зустрічальників, за ногу!» проказав молитву : «Санта Люсія! Свята заступнице всіх цікавих іспанців, в чиїх жилах через дивний збіг обставин, насамперед сердечну прихильність брюнеток з Ла — Манчу до русявих слов’янських мужиків, в тім числі й тих, що в складі інтернаціональної бригади імені Чапаєва у 36 — 39 — му роках боролися проти режиму Франко та Гітлера, тече півтора, а то й три літри неіспанської крові, допоможи мені зорієнтуватися на землі скіфських предків і покласти квіти на їхні могили!» За останніми словами його абстрагований погляд крізь сутінь, ймовірні хмари і зорі у вічне небо набув конкретики, позаяк майстер, і значно нижче того уявного місця, де мали б знаходитися Господні апартаменти, побачив Люсю та її розгорнутий плакат: « Welcome to Elisavetgrad!» А за п’ять хвилин Люся вже телефонувала мені й говорила щось, чого крізь сон я майже не розчув. Може, це звучало так: «Добрий мій друже, для чого в невіданні розумного Педро тримати? Дозволь — но мені при місячнім сяйві правду йому показати!». А, може, ще коротше: « Тут із Мадриду прилетів один небезвідомий іспанський кінорежисер, він хоче розібратися зі своєю родослівною й принагідно познайомитися з історією, традиціями, сучасною культурою, спортивними досягненнями, кухнею, дівчатами, важкою та легкою промисловістю нашого народу, то я його проведу. ТЧК. В смислі — крапка. Будеш відключати мобілку — натиснеш на кнопочку із зображенням червоної трубки, сотовий заховай під подушку, прикидай соломою і не давай працівникам служби безпеки — навіть якщо попросять на хвилинку, буцімто погратися чи просто потримати в руках. Не розповідай представникам кіностудії «КАЦ.А.П.», що до нас приїхав великий Альмодовар знімати невеличку стрічку — вони конкуренти. ТЧК. Все, до зв’язку, вкрий гарненько цуценят на балконі. ТЧК… Чого це ти досі не тиснеш на кнопку із зображенням червоної трубки?»

 

«А ми п’ємо водку босими…»

« Уно, дос, трес… (Тут я вкидаю — ну, нібито вкидаю — do you understand me? — у вухо вуалехвоста Родрігеса — перекладача з іспанської, і все стає на свої місця. Тепер можу галопом або причвалом розбирати собі подорожні нотатки сеньйора Педро й парити ноги в гірчиці водночас. Можу лягти на котресь тире голічерева й, тримаючись за останню букву перед ним, стати на голову або зробити сальто з переворотом уперед й утворити тілом букву «с». Словом, комфортно мені зі жвавим Родрігесом у голові, навіть починаю розуміти хлопців, котрі беруть собі качечку в ванну — авт.), чотири, п’ять. Вийшов зайчик погулять. Раз — раз — раз…

Починаю перший запис. Україна. Степ. Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида… Долетів я, значить, на собаці Люсі (про яку, дасть Бог віку, розповім світові окремо) до містечка, що називається Ревуцьке. Саме тут малися б зберігатися якісь документальні спомини про мою українську родину. Символічно, що містечко це є географічним центром України, чим місцевий люд дуже пишається. Захарчовані, але пихаті ходять вулицями містечка навіть тутешні коти й собаки. Люся (думаю, в майбутньому сценарії треба відвести для неї центральну роль. Можливо, озвучить Россі де Пальма) навчила мене, як зібрати потрібну інформацію. Я не слабо затарився і такий, із шинкою, огірками, чорним хлібом та горілкою, пішов у приймальню тутешнього мера, чи, як вони кажуть, селищного голови. Ми швидко порозумілися, бо Люся завбачливо вкинула мені до вуха гупака Степана — перекладача з української, а ті кілька слів, що їх дивним чином мені вдалося прилаштувати в розмові з балакучим мером Кімом Свиридовичем, господарю переклала прибиральниця — дівка, тілом схожа на Монсеррат Кабальє, а обличчям викапана інфанта Христина, в одному з будинків якої, розташованих в аристократичному кварталі Барселони, Ганя працювала служницею до 11 березня 1997 року — дня, коли київське «Динамо» розтрощило каталонців на «Камп Ноу», і місцеві працедавці — футбольні фанати — за таку образу махом звільнили з роботи кілька тисяч українців — доглядальників, прибиральників, кухарів, садівників, позаштатних хвойд. Найбільш екзальтовані вболівальники розірвали шлюб з українками й відмовилися від нажитих спільно дітей. Двох завезених з України кішок, Дусю та Нюсю, на ранок знайшли задушеними в гирлі річки Льобрегат. Навіть бездомні барселонці в Ніч Довгої Мітли вийшли на вулицю з плакатами «Українці, гоу хоум!» і не пустили до ночліжок бездахих братів і сестер — вихідців із земель, що лежать на схід від гір Медведчука.

…В таких випадках українці кажуть «Ми добре посиділи», бо навряд чи можна назвати діалогом з притаманним йому обміном думками ситуацію, коли один не хоче — мусить вслухатися, як істерично здирає на собі луску, колотиться головою об стінки внутрішнього вуха бідолашний Степан, нагло згвалтований суржиком з усіх слов’янських мов, російських матюків, місцевих діалектизмів, покашлюванням замість крапок, хрипінням на місці, де в письмовому мовленні мали б ставитися коми, підморгуванням у самий відповідальний момент — коли треба з абзацу починати нову думку, а другий, зайнятий висмоктуванням буцімто свіжого м’ясця із двісті років тому забальзамованих жаб’ячих лапок, править своє. Кім Свиридович — унікальний співрозмовник.

Коваленки, як з’ясувалося, почуваються в цих краях вільніше, ніж кролики на диких луках островів Кука. Але серед людей з таким прізвищем не значиться жодного, хто б виїхав до Іспанії в тридцятих. Щоправда, одного таки — Петра Коваленка — в 37 — му комісаріат примусово відправив на лікування до санаторію в Сочі. Додому звідти він не повернувся — чи то провів в озокеритових ваннах решту днів, чи то поліг на морському пляжі від сонячного удару. Не виключено, звичайно, що сонце не вбило його на смерть, а лише торохнуло незлецьки, як Хасим Рахман Ленокса Люїса 21 квітня 2001 року в п’ятому раунді поєдинку за три чемпіонські титули суперважкої ваги, і він упав, підтятий, в зелені води припливу прямо на спину дельфіну Фліпперу, далі був віднесений до берегів Мальорки, де, опритомнівши, оперативно, як навчали комісари — інструктори в школі виживання, провів всі необхідні вимірювання: суспільно — політичної температури в регіоні, вмісту спирту в дешевому абсенті з найближчих до місця тимчасової дислокації кнайп, довжини шинелей в підпільному партизанському секонд — хенді, об’єму грудей і стегон неляканих товариськими судами і партійними заборонами на любов з першого погляду острівних кобіт. Не факт, але цілком імовірно, що потім була переправа на материк, вже згадувана участь у громадській війні на боці Народного фронту, тяжка контузія в голову в боях під Толедо в дні знаменитої оборони Алькасару, повний провал у пам’яті зі стовідсотковим вилученням усіх файлів щодо роду — племені, ідейних переконань та сексуальної орієнтації, робота дзвонарем у монастирі Сан Хуан де Лос Рейес, багаторічне кайлування на оливкових плантаціях Ла — Манчу, несподіване прозріння й повернення пам’яті завдяки сильному емоційному стресу від дико — нестримного сексу у відкритому морі на велетенських хвилях, пронизуваних стрілами блискавиць, що час від часу поціляли прямо в роззявлені пащеки нажаханих землетрусом і виверженням вулкану Тейде акул, жовтий полотняний костюм, синя нейлонова сорочка і червона хустка на тлі білих вітрил і кленового листка на щоглі, еміграція, земляцька панахида й останнє «Спи спокійно, друже!» на цвинтарі Саскатуна…Відтак Кім Свиридович вирішив називати мене співзвучним з даним мені мамкою від народження татовим ім’ям — Петьою.

— …Прийшов я, значить, Петю, на завод зеленим пацаном, — чомусь інтимно шепочучи мені на вухо, переповідав цей один свою малогероїчну біографію і я дедалі більше переконувався, що Свиридович — персонаж незамінний, але світлий образ його потрібно чимось довантажити. Скажімо, нехай би за сценарієм селищний голова і прибиральниця були коханцями ( як варіант, на ролі запросити Пітера Койота й Руслану Писанку, нічого — витримає) і членами якоїсь секти (наприклад — вільних салоїдів), заснованої кількома найвпливовішими родинами України. — А втім, про завод пізніше. Спочатку розповім тобі, друже Петре, як я вступав до комсомолу, й поясню, чому й досі, коли викликають на килим до вищого начальства, мені робиться зле, можу з переляку й того… (це один з тих випадків, коли Стьопа сіпнувся, закотив, бідолаха, оченята під самий верхній плавничок, заревів бугаєм «Дайте мені атмосфери!» й дав собі слово перекладати приблизно, не наслідуючи оригінальної мови Свиридовича, й «відключатися», не чекаючи, поки він скрутить голову черговій фразі, — П.А.) …Не склалося в мене потрапити до когорти молодих резервістів та активних помічників партії за першим разом. Пригадую, як в переддень чергової річниці жовтневої революції в Петербурзі з десяток відмінників та хорошистів одного віку з нашої школи, і я, красивий, у тім числі, пригнали в милі ( бо кудись, гадаю, за великим рахунком, — у комунізм, як завжди, запізнювалися) у селищний комітет комсомолу, порахували на перший — другий і почали поіменно викликати перед ясні очі старшого молодого лідера крайової організації веелкаесему. Я тоді ще не знав пісні зі словами «…і дєвочок наших ведуть в кабінєт…» і мене зовсім не хвилювали порушені в ній проблеми. Натомість я дуже боявся, що, опинившись у лігві боса ВЛК…(і так далі), не зможу дати відповідь на жодне з питань стосовно змісту комсомольського — прости, Господи — святого письма, за що мені, в кращому випадку, не видадуть квитка й проженуть додому, до мамки, надававши піджопників, а в гіршому — вивезуть у дерезу за Любомиркою і розстріляють без суду й слідства, ніби собаку — волоцюгу, тобто вгатять шістнадцять куль у серце, як куркулі головному героєві фільму «Комуніст», і залишать помирати в полі, стогнучи та виклянчуючи у випадкових перехожих дівок води, молока, пиріжків із сиром, чистий аркуш паперу для написання заповіту і, якщо лишиться вільне місце, гри в свій останній найрішучіший морський бій. А коли я чогось сильно лякаюся, мене починає нудити. Відтак маю нагальну, радше — психічну, потребу негайно чогось з’їсти. Якщо цього не зроблю, переляк опускається дедалі нижче й нижче по стравоходу до шлунка, влаштовуючи в місці кінцевого призначення такий нестерпний терор, що поволі виникає, а невдовзі вимагає термінової реалізації інше, тепер уже конкретне фізіологічне, бажання…У приміщенні з дистильованим повітрям самі лише думки про нього видаються блюзнірством. А проте вже пізно і я роблю свій крутий вибір, усвідомлюючи, що маю на шальках терезів з одного боку — успішно складений іспит, п’ятнадцять хвилин слави, вручення безплатної, і не по блату, перепустки до будинку — хмарочосу (потім розкажеш, Петю, як виглядають ці хмарочоси…) із десятьма тисячами кімнат, а головне великими й світлими вбиральнями з чистими — аж лискучими — унітазами і безкоштовним, безцінним туалетним папером, де живуть і справляють нужду бадьорі, червонощокі й політично правильно підкуті комсомолісти СРСР, а по інший, на порепаній, давно нефарбованій шальці — хоч який смердючий, без дверей, м’якого паперу й навіть заготовленого листя лопуха чи бодай банального подорожника, але зараз, негайно… — простий сільський вітерклозет. Отже, я роблю вибір на користь нефарбованої шальки, не звертаючи уваги на стрілку вагоміра за склом, котра вперто хилиться в напрямку цвяхом вишкрябаної котримсь із невдах цього світу жирної букви «Д» (в інструкції до терезів написано: «Д» означає «дурінь ти невиліковний») і, як наляканий тигром джейран чи хворий на розлад шлунку кенгуру, зриваюся з місця в пошуках нелукавого задоволення своїх невідкладних потреб… Тож, коли надійшла моя черга давати отвіт кращому з районних резервістів партії, мене, Петю, на місці не було — пішов на базу. Таким чином, першу спробу посісти своє почесне шосте зліва місце в комсомольських рядах я безвідповідально тупо просрав. І вже гадав, що на цьому моїй суспільно — політичній кар’єрі — гаплик. Але ж вибився в люди… Ну, давай по сто під огірочок, бо чомусь усе мовчиш і мовчиш. Ти не гей випадком, Петю? (Я похитав головою, щоб не відривати Ганю від нарізання сала — П.А.).

— …Ага, ага, — вкинувши в себе оковиту, прокректав Свиридович, катуючи мого Степана вигуками, проти яких у нього з дитинства слабкий імунітет. — Як і казав, прийшов я, значить, вже після служби в армії, 6 вересня 1982 року, коли йшов дощ, у відділ кадрів КЗПЛ (Київський завод паперових літаків — Стьопа) зовсім зеленим, нечесаним, у брудних шкарпетках, синяками — слідами щонічних в гуртожитку СПТУ оргій — під очима, наскрізь пропахлим дешевим тютюном, одним словом — смердючим пацаном, а Зосим Михайлович і каже: «Ти припхався до мене із мазутою під давно нестриженими нігтями, заніс в кабінет на підошвах кіло болотяки. З одного боку, свиня ти, та й годі, а з іншого боку, це свідчить про те, що приживешся на заводі, бо заходиш не як в чужу хату — як додому. Давай, Іване, помий руки в пісюарі й заповнюй анкету… Давай, Петю, як батюшка казав, по єдиній. І не спи, бо коли я ще так поговорю з поетом(?)… А хіба Іспанія не в Португалії? (Я просто похитав головою, бо перекладати було нікому, позаяк Ганя пішла в магазин за другою пляшкою горілки — П.А.).

–…Таке — таке, — скрушно похитав головою в такт якимось на наше зі Степаном щастя неозвученим думкам господар кабінету й раптом заплакав. Щиро так, сердечно. Спантеличений, я пригорнув його до грудей і видав на — гора все, що знав українською:

— «No pasarán!»

— Не віддамо Мадриду, хрін їм!, — зірвався селищний голова з місця і в очах його спалахнув революційний вогник. — «Тореадор, сміливіше в бій», — драматичним тенором, куди тому Жаку Белобо, затягнув аж до небіленої з часів оборони іспанської столиці від франкістів стелі Ескамільйо — Кім Свиридович (і тут я вперше подумав, що Койот може й не впоратися з цією, як виявилося, співучою роллю — А.П.).

— А знаєш, чому все так хреново в нашому селі? — схлипуючи, риторично звернувся він до нас зі Стьопою. — Тому що поетів немає. Отаких, як ти, мужиків, Петю. Перебирайся до мене, зроблю тебе землевпорядником, хату дам, на Ганці женю… Де вона, зараза, ходить?.. І п’ють люди в колгоспах некультурно, без закуски, з дурним виразом на обличчях, бо ніхто їх не поведе за собою в царину високого й вічного… Городяни завжди видряпували й зараз видряпують з рук довірливого селянина все краще — книжку, театр, кіно, солоні анчоуси. Добре, хоч трохи поїсти й випити лишили, а то ми були б давно порозбігалися. Аграрною реформою зараз нас дурять — землю нарізали, а тепер відбирають. А були б з тією землею та нарізали хоч по одному поетові на сільраду… Не зли мене, Петю! Наливай краще, бо труби горять. Ця посада, ця громада, ці лабети, котрі упіймали мене й загрожують перетворити на опудало досі дивом живе й переповнене коханням до живого серце. Знаєш, як мені, холєра ясна, все остобридло, як хочеться зараз зняти шкарпетки й взувачку, скинути Леніна з п’єдесталу й ізвіршувати з себе щось таке нутряне, аби ще на виході (прозвучало дуже фізіологічно, але Стьопа вже давно нічому не дивувався, і це мене непокоїло. Хіба що Ганя на хвилинку припинила краяти помідори й здивовано глипнула на незвичного Свиридовича, Свиридовича — революціонера, Свиридовича — романтика — П.А.) відчути свіже литво, ще слизький, неочищений від жовчі, решток їжі та людського лою нерафінований продукт : А ми п’ємо водку босими і вплітаєм роси в коси ми, і втискаєм зуби в губи… Наливай, бо горять труби. («Доведеться таки умовити Койота деякі епізоди зіграти з дублером — Кімом Свиридовичем», останнє, що подумав я, засинаючи на важких Ганіних цицях — П.А.).

 

На Київ! За бабів і коропів!

«…Один, два, три…Запис другий. Україна. Степ. Степана поховали сьогодні вранці. Звичайно, це велике випробування — бачити смерть гупака в розповні сил, чий, ще кілька годин тому розкішний, весело розправлений назустріч новим враженням і цікавим знахідкам в царині філологічних пошуків, хвіст жар — риби худим мишачим хвостиком присох до задерев’янілого черевця, очі побіліли… Смерть така некрасива, незугарна, незграбна. Ходить, ніби невпевнений в собі підліток, зашпорпується в ряднинах, перечіпляється об китайські вази, точиться, б’є китайські вази й пильно, як житомирський маніяк, приглядається, кого б його трахнути. Щоправда, вже коли трахне, то трахне — мало не буде нікому! Ні жертві білінгвізму й безголової мовної політики держави гупакові Степану, ні президентові неозорої країни. Пригадую, як одного дня, за часів, коли я ще працював у телефонній компанії, телевізор показав зморшкуватого лідера нації, вірніше тіло лідера нації, тільки в гробу. Іспанці дивилися й не вірили, що то він. Немов піною в центральну каналізацію Мадрида спливла доба, за якої навколо цих решток, тільки живих, з прискоком бігали генерали (Що зробити, Каудільйо — почухати вам отам чи отут? Когось пристрелити?), а він суворо й справедливо диригував країною, як злагодженим Королівським оркестром, наказував, коли слід річці розлитися, Місяцю вийти на небо, місячному настати в дівчаток. Словом, такий був дядько, що не лише Моніка Левінськи взяла б за честь… Дала таки. Фірма «Рибка на годину» дала Люсії іншого перекладача. Сподіваюся, не настільки вразливого, як покійний Стьопа. На новий день у нас був новий цікавий план і ми, скориставшись порадою Свиридовича, полетіли до козацького зимівника знайомитися з місцевою знаменитістю — Іваном Селянським Сином (Хосе Антоніо Домінгесу Бандері тепер не загрожує безробіття).

— Бігме, Педро, ти верхи на собаці!.. — дивуючись, здалеку кричав і вихором наближався до нас із Люсею кремезний, як фольклорний український коваль, чолов’яга. — Та чи знаєш ти, що це не збіг обставин, а знак долі? Сьогодні ж саме День Святої Преподобної Люсії, невинно страченої в Сіракузах за віру мужикову християнську. Одна з легенд розповідає, що після плахи душа Люсії поселилася в собаці…

— Привіт уже! Я — Іван Селянський Син, — зрештою відрекомендувався він, підбігши близько. — Ганька, Свиридовича дівка, попереджала, що ти все почуте пишеш у блокнота, на руці, на диктофон, а потім ставитимеш кіно. То добра справа! Покажи моїх козаків всьому світу. А мене, порада, нехай Бандерас грає. Я вже бачу його верхи на своїй Блискавці, ось він промовляє грізно «Я — єсть Іван Холопський Син!» і сварить булавою Банковій… А як же звать собаку?

— Я — Люся!

— Йо — пе — ре — се — те! Санто Люсіє, заступнице всіх сліпих і передовсім — від народження й до смерті сліпих українських селян! — упав на коліна в ріллю перед собакою Іван. — Обіцяю ревніше молитися тобі, тільки будь нам, убогим, рятівницею, настав на шлях істинний або лишень підкажи, в якому напрямку лежить столиця, бо через відсутність компасу кожен, куди хоче — туди й тицяє жовтими від махорки пальцями дулі. Той орієнтується на ржаву водонапірну башту в Тишківці, інший на вицвілий прапор, що висить на сільраді в Липняжці.

— Вибач, Іване. Дуля — це сороміцький жест. До того ж, я — сторона нейтральна, ніби волонтер від Червоного Хреста. Відтак прощаюся з Педро до вечора, а з тобою, Ваню, — до побачення за рік, в цей самий день, на цьому місці… Київ он там, дивись на гілку груші, де Перебийніс боксерські рукавички почепив. Па — па!

…Ми наближалися з Іваном до великого шатра біля джерела, з якого 250 років тому напував коней, прямуючи на Умань ляхів бити, Гонта, і щось мене бентежило… Не знаю, може, панорама заставленого наметами так, що ніде бомбі впасти, кукурудзяного поля, а може вигляд абияк звалених у купу артилерійських бомб, кулеметних стрічок, скринь з набоями діаметром від маленької дірочки для пірсингу до велетенської діри в космосі — для розвідницьких експедицій в сусідню галактику Магеланових Хмар, всюди полишені без найменшого догляду й плану щодо подальшого використання ( так, налякані раптовою літньою зливою, кидають своїх слоників у пісочниці діти) гармати, катюші, зенітки, станкові гранатомети, кулемети Володимирова танкові, беемпе, бетеери, беердееми, ракетні установки системи «Земля — повітря» і тому подібна, куплена на чорному ринку, виміняна в циганів, алькаїдівців, йеменських бедуїнів, відібрана в беззахисних ветеранів усіх минулих вогнепальних баталій зброя. Я навіть розгледів на велетенській скирті з кукурудзяних стебел підозріло знайомі з коміксів про холодну війну наїжачені крильця. «Певно, вона і є, ес — ес — 20», — майнула думка. Не додавало мені, іноземцю з нервами нікчорту і аритмією, і синяком на правому коліні, впевненості й інше передчуття — що патички, до яких линвами прикріплено отаманський намет, є насправді фаланговими кістками людської ноги, від яких чомусь забули відділити фаланги пальців, колінні чашечки ( уже без синяків), плюсну та передплюсну частини стопи. «Звідки ж цей будматеріал тут узявся? — записав я на диктофон запитання, щоб пізніше поставити його Люсі. — Невже історики ввели в оману Гонтиних нащадків, у тім числі й Івана, а герой «Гайдамаків» насправді Умань взяв і повернувся до козацької криниці з возом кісточок і тут їх висипав посеред поля?»

— Чого тута тільки немає, Педро. А твоя турбота — усе на вус мотати. І нєдоразумєніє оце теж відобразить якось треба, — розпорядився воєвода, указавши пальцем на бунтівників, що повилазили з наметів без штанів, без кулеметів… Синьо — жовтий, йолки — палки, на палких грудях у Алки, тріснув ліфчик, аж видать три засоси. Шо не блядь? Хлопці заспані, небриті, немов цуциками биті. Глянеш — привиди живі. Й рядові, і ланкові… А навпроти у палатках — помаранчеві порядки. Тут попорались раненько, проковтнули ланч хутенько, сто шпаківень змайстрували, білці хвіст полікували, завезли вугілля в школу і розмінували поле…

— Відкинь ногою ключицю, щелепу, п’ястук і решту, що тобі там заважає, проходь до хати, — гостинно зазвав Іван. — Знайомся, оце і є ті люде, котрі понесуть прапор селянської свободи: Швирнидуб, Перескочріка, Вернигора, Перебийніс, Випийморе, Упіймайвітр, Виграйбаба і майстер політичного піару, екстрасенс і маг Андрєй Германович Перекотислово — Промиймозок. Останнього зараз не чіпай, він у трансі…

Промиймозок тримав у руці череп, зловісно посміхався в порожні очиці, крізь які 250 років тому польський пан, москаль або хтось третій хтиво зиркав на соплемінниць Гані, чиї груди до ранку прослуховувало моє п’яне, як і решта тіла, вухо, чи плакав з розпачу від того, що, на жаль, ніколи не побуває в Ріо — де — Жанейро і не побачить карнавалу, не дійде до шостого рівня гри, віртуально обернувшись на одного зі спритних братів Маріо, не вб’є дракона і не визволить принцеси… Андрєй Германович, полинувши кудись далеко, зчитував ікс — файли з власної підкірки.:

- Вже тепер під асфальтом столичним тягнеться до сонця колос — Велесів волос (що б то мало означати?.. і далі — П.А.) Проросте повилою і зроситься Великий Вкраїнський дім. Поділ, як колись, заколоситься житом з руки дідів…

— Германовичу, викиньте нахрін череп убієнного чоловіка і скажіть «здрастє» нашому промоутеру (з яких це пір? — П.А.), майже колезі вашому! — крикнув у саме Промиймозкове вухо й нагло повернув його в реальність Іван…

— Це не убієнного рештки, ось бачиш тріщину, — резонно обставляв свою версію життєвого нехепіенду невідомо чиєї голови екстрасенс і піарник. — Це наслідок непосильної розумової діяльності небіжчика. Іншими словами, той чоловік завагітнів надто великою думкою, не зміг оформити її тезисно, виродити по шматочках і вона, розрісшись до масштабів Нью — Йорка з передмістями, не вклалася йому в голові. Мораль: не дозволяйте вашим мізкам злягатися з чужими ідеями, де і коли їм заманеться. А якщо вже вони «залетіли» і пузо не сховати від людей, — простежте, щоб народилася маленька позитивна красива думочка, яку можна легко переказати, покласти на музику й проспівати. Думайте її постійно і поправляйтеся, а набридне — відплюньте разом зі шматочком яблука, де зачаївся черв’ячок.

— …Він не дуже любить народних депутатів України, російської Держдуми, кількох своїх попередніх керівників, Буша, Путіна та ще п’ять мільйонів землян персонально, — коротко підсумував Перебийніс, перервавши тренування з миттєвого вивертання ніг умовного ворога колінами до спини, подарувавши таким чином Вернигорі спокійну хвилину — час, щоб вправити на місце вивихнуті суглоби.

— Не думай, Педро, — озвався Іван Селянський Син, — що ми зібрались тут, аби поскручувати один одному довбешки чи перетрахкати, як спершу зрозумів своє завдання, товариш Виграйбаба, усіх дівок в окрузі. Похід на Київ — то не цацки! (І не пєцки — погодився я з ним, — П.А.). У нас — великі плани. Зараз ми підтягуєм до себе інтелектуальні сили, тобто ворожбитів, знахарів, знавців гіпнозу й вуду, тавтонавтів. У нас — уроки, як у школі. Хореографія, риторика, мистецтва, мови, орігамі, балет… Ми добросовісно готуємося вийти на трибуну в парламенті чи на Майдані, при цьому хочем добре виглядати — в кріслах, на газетних сторінках, в телеефірі. Я ніби зараз уже бачу ті світлини в сімейному альбомі. Ось — я і репортер «Файненшл Таймс» за бесідою про всесвітню кризу, а це ось — Виграйбаба і Кондоліза Райс (попалась тітка!), гортаєм далі — Перескочріка й горила на острові посеред океану (збій у програмі або хлопака й справді доскакався)…Словом, ми прогресуємо шалено. Буквально вранці був урок англійської… І шо тепер ти знаєш, Випийморе? Не посором мене, скажи щось Педро по їхньому.

— Май інгліш іс пуа…

— Ну, так, ми, правду кажучи, недавно вчимо її — крилату Байронову мову. Повільно так просочується в мізки слово з лексикону близьких сусідів по планеті, а матюки російські йдуть на раз. І не хотілося б, та мушу визнати: праві оті дотепниці колючі, що стверджують — чоловіки тупі! Порахувати сантиметри члена, як пише одна досвідчена дослідниця із сексу, ще долугі, решта ж — пуе. Інгліш — пуе, дойчлан — пуе, твоя іспанська, Педро, для нас — пуе. І жінка пуе. Просто сором, бля! А втім, тавруючи мужський айкю діагнозом своїм, баби забули дещо: чоловіки тупі, але отим прадавнім ступіт, яке з однаковою вірою у праведність мети, штовхало їх на блядки (і це погано, згоден) і на смерть «За діти, за жону, за Бога!» (що виправдовує філологічну недолугість)… До речі, хто ж відповідає за ті бідні мізки, зокрема, за їхню здатність акуратно складувати, мов дрова в сараї, слова англійські й не губити жодного полінця по дорозі з лісу — любомудра Мнемозина? А хто за хист мистецький, креативність — Єрато, Кліо, Терпсихора, Евтерпа, Талія…? Одні, даруй Альмодоваре, інтердєвочки і стєрви (не знаю навіть, як ти домовлявся з ними). За що вони озвірилися на простих чоловіків, мені те зрозуміло — не догодили ми їм чимось. Мо’, з поганим запахом із рота вкладались в ліжко, мо’, не опускали після себе накривку унітазу, шкарпетки розкидали по всій хаті, а часом замість того, щоб кохати, лиш побазікати воліли про кохання і, навпаки, — мовчали своїми лисими довбешками тупими, коли сказати було варто комплімент.

— Нічо — нічо! — Іван перстом провидчим посварив у напрямку високої руїни цукрозаводу, що затулив йому пейзаж прекрасний: Егейське море і безтурботні музи топлес посідали в кружок і пишуть на спині Афіни до Зевса лист з проханням дати мужикам планети останній шанс довести, що мають право не тільки заглядати їм в труси, але й вершити долю світу. — Ми є творці свого великого майбуття. І ти, Вернигоро, і ти, і ти … (у всіх по черзі тицьнув пальцем, а Германовича ще й за вухом почесав — П.А.). В усьому, за що б не брались, ми — геніальні, як сябри в картоплезнанні чи в кривавому жертовництві ацтеки, бо ми мужі талановитої вкраїнської держави, чиї ознаки видно лиш в селі. І то лиш в тому, що не спилося і болта поклало на стольний Київ та стало жити своїм — від сала, помідора, Шевченка і щоранкового «Ісу навіки слава!» — життям.

— Ти мене слухай, Педро, плюнь на Промиймозка, буквально плюнь…Дивись, отак (услід за вожаком на Германовича плюнули по черзі всі брати — супергерої, останній плюнув я. Так, тілько трошки, і не в очі, а туди, де легше стерти, — на лоба — П.А.).

— Він марить, а я діло кажу, — гаркнув Ваня, спасибі, що не вдарив. — Великий ніс, застромлений в шпарину, який прищемлять, коли не щас, то потім, — ось що таке моє село, в якому знаходжу ще великим дивом живі останки тих людей, котрі доглибно, від землі у венах, розуміють навіщо вони саме тут, а не посеред океану в каюті лайнера, що пливе на Барбадос. А ті, з Печерських пагорбів, давно не бачать сенсу в тому, що ми тут сіємо й збираємо, і знову… Причому, робимо це від колиски. Віками, панхронічно й без подяки. Аж часом Київ уздрить у нас лукавців, великих хитрунів, яким відкрилося за чийсь рахунок. Поблажливо махне Івану Київ із трибуни — привіт, дикунцю, як живий? — і піде пити каву: живіть собі нещаснії раби в своїй глушині, ловіть дурненьку рибку в своїх плесах, своїм повітрям дихайте недимним. Тим більше, що і не голодні, й не тверезі, баби у вас рум’яні, й коропи…

–…Йой, Іване, Іване, гарячий сине степів, — зчитав з невидимих файлів свіжу пошту Промиймозок… — То була та дивна стебелина, що пробилася на порослій лопухом ділянці й була зусібіч обсапана дбайливим Садівником з виправданою претензією на виокремлення в бардзо культурну рослину — домашній рододендрон — азалію… А потім дали золота — срібла Івану, і забув він свої обіцянки, сів у високих палатах…

…Смеркалося. Табором між броньованими машинами бігали хлопчаки, вдягнені у все червоне, а дівчатка, дівки та дорослі жінки в білих сукнях і обручах, обставлених по колу запаленими свічками, водили танок навкруг «катюші» й кликали Люсію — щиру заступницю сліпих українських селян. А високо в темному небі у такому ж осяйному обручі летіла на Люсі Леся й кидала вниз слова: «Чого ж се так утішилась, громадонько моя? По кім же се гуляла так нагаєчка твоя? Ще пісня не вродилася, щоб волі заспівать, а ти мов заходилася знічев’я танцювать».

 

Леся на Люсі

«Один, два, три. Один, два, три…Запис. Летимо з Лесею, по черзі годуючи Люсю зефіром у шоколаді. У мене нарешті з’явилася прекрасна нагода, по — перше, поспілкуватися і, по — друге, поспілкуватися без перекладача. Ділюся своїми враженнями щодо побаченого в Україні, розповідаю про подальші плани — відзняти життя нічного міста, побувати на засіданні в муніципалітеті, де, як я чув від Люсі, зараз головує слон (нібито відбився від цирку, ішов собі містом, зупинився купити в’язку бананів у магазині з іспанською назвою «Реал», страшенно сподобався сентиментальним городянам і ті прихистили його на п’ять років), спуститися в уранову шахту, піднятися на вали до фортеці Святої Єлисавети…

Пролітали над великим селом, в одному з дворів якого зібралися, мабуть, найгорластіші люди в світі й вирішили перекричати ревіння однієї тисячі двохсот одинадцяти одночасно поранених в задницю бурих карпатських ведмедів (одна тисяча двісті десять — цю планку, згідно з реєстраційним записом у Книзі рекордів Гінесса, минулого року взяли відпочивальники на пляжі в Алупці з золотою піснею «Чем выше любовь, тем ниже поцелуи…»). З таким натхненням, підказала Люся, в селі нині співають лише на весіллях і лише українські народні обрядові пісні, на кшталт цієї — « Вєтєр с моря дул»…

Невідомо, що саме — потужний штормовий вітер чи звукові коливання — стали причиною того, що нас підхопило, понесло й мало не гепнуло об шпильку — антену оператора мобільного зв’язку «Київстар», та Леся не витримала й, порушивши обіцянку не з’являтися в публічних місцях найближчі двісті — триста років, попросила Люсю поставити її на землю перед шалашем із наїдками й продекламувала зі своїх запасів нетлінних: «Хай процвіта ваша воля, як рута! Нащо здалась вам та пісня — отрута? Вже досхочу зажили її ми, ви ж собі пісню створіте сами. Пісню нову, щоб сіяла, як промінь, щоб гомоніла й буяла, як пломінь, так, щоб червона ясна корогва з піснею вкупі творила дива!»

 

Гішпанців просим до бар’єру!

…Леся висіла на вподобаній нею хмаринці (після багаторічного ув’язнення в ліжку вона полюбила ці наповнені киснем, великі, рухливі, м’які подушки, з яких видно все, чим раніше натхненно хворіла душа, й значно більше), а ми з Люсею взяли курс на Єлисаветград.

 

…Запахло річкою і ось він, — блиснув унизу зурочений Інгул, сумно штовхнув проти місяця хвильку, наче жалібно зойкнуло слухняне нещасне дитя, що добровільно лягло у гранітний вибалок на страту, довіку позбавившись простору й руху. «А колись я, колись, — старечо шамотів комишем, — мав свавільне, веселе, міцне молодече тіло, в жодну сорочку таке не вбереш. У хвилі моїй вчувався океанської хвилі відзвук…». Люся саме перелітала над раритетно потрісканим вольєром правосуддя (представники якого днями винесли найпринциповіший в історії закладу вирок — присудили виправні роботи хлопчику — путані й таким чином раз і назавжди відновили в Єлисаветграді громадський спокій — авт.), коли в нас мало не врізався на повній швидкості чорний кондор. У повен зріст на птахові стояла тітка, влита в чорний лискучий латекс, із батогом у правій руці й червоною корогвою на списі в лівій. На триметрових в розмахові крилах хижого птаха світився, як кістяк собаки Баскервілей, фосфорний напис, що вказував на місце приписки транспортного засобу: ЛІТЕРАТУРНА СТУДІЯ «ЗОРІ НАД ІНГУЛОМ».

— Я — Оленка Зміючка, відома поетка — коротко повідомила, мов пальнула по ближній мішені з РПГ — 6 вершниця. — Викликаю тебе, Педро Альмодоваре, на дуель в прямому ефірі телебачення. Розкажеш народу для чого шастаєш тут в лопухах, доведеш конкурентоспроможність своєї ідеї. Бо непокоїть нас твоє творче минуле, боїмося, що покажеш дітей степів світові якимись збоченцями, схожими на лесбіянок, гомосексуалістів, наркоманів та інших покручів з твоїх фільмів… А собака ця, між іншим, не зареєстрована в Мінсобавіа й, відповідно, не має ліцензії на перевезення іноземців… Все, завтра о десятій, під пальцем кам’яного Кірова!

Оленка круто розвернула кондора, той наостанок люто струснув червоною гривою і зиркнув на Люсю так, що пересічна летюча собака від переляку впісялася б на тотий вольєр правосуддя, винувато підібгала хвоста й залетіла б світ за очі від цього птаха, схожого на легендарного скіфського грифона — лева з орлиними крилами й орлиною головою, приставленого охороняти золоті скарби.

— Не може бути, Люсіє. Звідки вони дізналися про мене й хто такі «вони»? — я уявив собі, як сиджу в себе вдома у Мадриді перед «ящиком» у своєму картатому халаті, дивлюся легеньке порно, посмоктую текілу, парю ноги, а мене в цей час показують на Хрещатику по великому телевізору й цікаві перехожі крупним планом розглядають родимку на моїй нозі значно вище коліна. — Я не питаю тебе, Люсьо, чому знехтувано мої права на особисте життя й вільне пересування територією другої батьківщини. Мене лише цікавить, звідки вони дізналися, що я тут і роблю кіно.

— Наслідив ти, Педро, наслідив у степах!

 

Ваше кіно — гівно!

…»Один, два, три… Єлисаветград. Запис… Діалогу в нас не вийшло. Я так розумію, що українці взагалі не часто використовують цей жанр, принаймні в розмові. Здебільшого вони самі собі ставлять запитання й самі на них відповідають. Часом починають сперечатися з собою, гарячкувати, якщо «співрозмовник» не погоджується. Наслідком таких суперечок є численні самогубства, свідоме самопобиття з тяжкими тілесними ушкодженнями, навіть випадки самозгвалтування, що з настанням всесвітньої кризи почастішали в середовищі політичної та фінансової еліти. Права рука геть не відає, що творить ліва, одне око, не довіряючи сусідові, підглядає за другим, вухо підслуховує вухо, ноги йдуть врізнобіч, а те, що поміж ними, лишається на роздоріжжі й мусить нести відповідальність за дурні кінцівки. «Жодної послідовності в жодному з починань!» — схоже, найближчі років триста українці збираються прожити, не змінюючи цього девізу.

…Я — людина настільки не зла, що, випади мені народитися хижим звіром, скажімо, левом, я б полишив свій кровожерний прайд і перейшов би жити до левів — менонітів, харчувався б там вівсяною кашею та ромашковим молоком. Але і в цьому випадку одного, лише одного разу Педро Кабальєро Альмодовар відхилився б від вегетаріанського статуту й з’їв би людину. Особину української національності. Її звати — Оленка Зміючка.

…Перекладача, щоб захищався, мені не відвели, а Люсю не допустили перед камери. Мовляв, своєю незвичайністю шокуватиме глядачів. Тож, я й сидів у кутку студії, почуваючись назагал так само придуркувато, як мусили б почуватися «Гринджоли» на пісенному Євробаченні, Білка та Стрілка в космосі, Анджей Голота в одному ринзі з Майком Тайсоном, картини Сальвадора Далі поряд зі цнотливими малюнками учнів Єлисаветградської гімназії номер дев’ять, присвяченими Дню Мами.

Я щойно почав довірливо розкривати глядачеві свій задум — зібрати цікавий матеріал і дати крупним планом життя селян країни, як досі показував міське життя іспанців — без прикрас, випукло, так, щоб гуля на лобі виглядала завбільшки з Говерлу, а шрам на Івановій сраці — завширшки з Дніпро (може хоч тоді хтось помітить за сракою і самого Івана, і рогач у його руках), як мене перебили…

— Із того, що він сказав, ви зрозуміли хоч півслова? Я — ні. Бо за ідеєю не видно автора, не видно хто він — брюнет, блондин, в бандані… Він багато говорить, говорить, гово… Я мала б глибоко відчути параметри його душі, пульсацію думки. Та де воно — уміння вести глядача (читача), за комір водолазки (спідницю, бороду, кадик…) схопивши, спочатку м’яко й плавно, а потім із наростаючою експресією чи, навпаки, відразу і з порогу, проникаючи до самої суті (йой, Іване, будь тихо, бо діти…), далі — пауза (заніміло солодко поле червоне, тільки гупає серце коня, що напружений весь стоїть, аж тремтить від бажання свободи і руху) й знову — «вйо!» (ми з тобою, моя навіжена ліро, в долині довкола лиш білі тюльпани, над нами лиш білі зірки), — і ти глибшаєш, ширшаєш — ш-ш у проміжку часу між вічністю і сьогоденням і, зануривши вглиб хоботок, розсунувши межі пізнання, нектар п’єш пожадливо з квітки, що губи і лоно втомила цілунками сонця, щоб меду прозорого повну піалу, аж ллє через вінця, своїм читачам (глядачам) принести… Чи є це у нього? Ні, мені таки здається, що цей Кустуріца далекий від справжнього мистецтва…

— Альмодовар, пані Олено, — сором’язливо підказав ведучий.

— Нехай. То скільки там виходить до Мадриду від нас?

— Три тищі кілометрів, може. Чи щось…

— Так, дійсно від мистецтва він далекий. Та не подумайте, що я не хочу його бачити на троні, закриваю очі на все, що пахне молодим кіно…

— Даруйте, панно, — ніяково всміхався в камеру ведучий і робив Оленці знаки: ви, мовляв, не в темі, бо співрозмовник ваш — не молоде кіно, адже перемагав на кінофестивалях, брав «Оскара» і «Гойю», заграв Бандераса, Койота, Джеральдину Чаплін…

— …Не думайте, що репутація зміючки та відповідне прізвище мені завадять розгледіти талант яскравий…

— Його уже розгледіли, давайте поспитаєм, чи бачить він у нас якісь таланти…

— … Суворої моєї справедливості причина не в тому, що я ладна сісти на перший ліпший тролейбус і на Місяць відлетіти — аби звідти вовчицею повити на блакитну Землю й «Олімпу» півпляшки недопиті пожбурить на Афіни: а раптом жителю тамтешньому поцілю в чайник — Купідону. І не в тому, що вчора у житті моєму був перон, з — під валунів очей котили хвилю сльози, а з потягу «Київ — Варшава» найліпший із чоловіків грайливо руцею махнув й до ленду ляшого відбув. Надовго… Від того моя думка непохитна, що відчуваю твердо — немає в цих лівінгстонів потенції, вони реально пахнуть, як хворі діти — кислим молоком…

— Пані Олено, хочете склянку кефіру? — раптом втрутилась в «розмову» (де взялась — окреме слово) співведуча…

— А ти хто була така, що встромила п’ятака? Скажіть їй щось, пане ведучий на всякий пожежний случай!

— Не висовуйтесь, пані ведучко. Запізнились до ефіру через чергу за кефіром, то сидіть і не…І не …

— Що «і не.., і не..»? Ви, колего, бодай зрідка згадуйте про тих людей, котрі дивляться на вас крізь оцю ось камеру — біноклю (Чи хто там на кого дивиться?). Недомовлену вами фразу «не мовчіть, а починайте відпрацьовувати гроші» вони, будьте певні, замінили своїми словами. Точніше, як підказує моя інтуїція, одним словом. Більшість глядачів одразу ж подумали, що вашими красномовними вустами лишається тільки помаду з моїх губ злизувати. Таким чином через вас я дістала образу….

— Та що ви, що ви? Це я в усьому винна, пані ведучко…Як вас там мама назвала?

— Ганною… А хто це, до речі, у нас тут четвертий сидить?

— … Ганно, не ображайтеся на цього, як я тепер роздивилася, й справді трохи дурноверхого пана, вашого колегу. Він не хотів вас…

— Ага, ти не бачила! І ти не бачив (це до мене — П.А.)…

— Я ж до вас, Ганю, на «ви» звертаюся

— Ой, ліпше мовчіть, поетеско, принцеско, занудо!

— Не складно, не в риму, Ганно

— Це — верлібр

— О, то ви пишете?

— Ні, я малюю

— Видобуваєте стогін із пензля?

— Ні,з олівця

— Вислизаючи з шатів земних, тінню лягаєте на аркуш німий, щоб навчити його говорити?

— Ні, на вії, на брови, під очі. Наслинивши кінчик, я замальовую наглі сліди безсонних очей.

— О, наслинивши кінчик! Ти чув, закляклий боснійцю, як пишеться сюжет нетлінний?

— Він не Кустуріца…

— Мовчати! — гаркнули баби разом…

— …Значить, наслинивши кінчик?!

— Так, і цей пан співведучий, що тепер вигляда мандарином шанхайським, ананасом місцевим, добре знає причину безсоння мого, також знає заради кого я льотрою мчала в крамницю, щоб зрання моя киця попила кефіру й була білолиця…»

 

І знову ми самі в своїм степу

…А за кілька годин начальник відділу культури при управлінні контррозвідки служби безпеки полковник Спиридонов С.А. викликав до себе фахівця з досвідом спілкування з богемою і наказав щедро почастувати іноземця Педро Альмодовара в журналістському кафе й начисто стерти всі його спогади про перебування в Єлисаветграді та області — за рахунок бюджетних видатків служби на покращення іміджу держави за кордоном, звичайно. Наступне розпорядження Спиридонова С.А. звучало так: посадити Альмодовара в чартерний літак до Мадрида, вишикувавши на летовищі співробітниць зовнішньої розвідки в шмотках типових путан, з плакатом «Педро! Сідней вдячний тобі за візит!» (англійською) і мегафоном, який одній із «путан» належиться по — блядському притискати до губ, характерно закочувати очі під лоба й повільно, по складах, щоб до напівпритомного Альмодовара зрештою дійшло.., вимовляти: « Педро — пупсик, сексі — бою, Сідней прощається з тобою!» (іспанською)…Так се і стало.

 

Нехай життя коротке, зате довгий день!

У водограї часу — чимало проти сонця перлів, але вони стікають за водою, а там, в бурхливому потоці, стільки небачено безглуздих людей, віршів і днів!

…Сьогодні знову добрий день! Ми з Люсею сидим на березі Інгулу. Зелена й соковита, як з останніх сил, трава, а річкою пливуть пакунки, підписані «Для Люсі й того, хто на ній летить» — це сто чи, може, й тисяча яскравими стрічками перев’язаних сюрпризів. Хто б міг подумати — пливе Інгулом футбольний м’яч зі скрині, що стояла досі в зарослій павутиною кімнаті, і Люсин ще дитячий м’ячик зі слідами її ж, дитячих, зубів на шкірі. Ми розгортаємо пакунки і викладаємо на купу своєю чергою якийсь смішний ковпак, червоний пластиковий ніс, ведмежу маску, квитки до Місяця на міжпланетний рейс Земля — Плутон (здається, в цю подорож не ми просились, та нехай вже…), чарівну флейту, паличку чарівну, плащ-невидимку, ріг однорога, ріг достатку, бальзам із корвалолу — для серця, росу зі стегон Афродіти — для кохання, у золотій оправі роман, який мені та Люсі завжди нагадуватиме про той химерний пляж, куди ми ставим обережно ногу і кличем свою чайку. Із наддалека вона приносить пісню про заобрій. В ній все, чого ти ждеш від тут і там. Не хочеться банальним бути, але в ній — надія, найменш розвідана земля.

— Нікуди й ви не йдіть, стривайте! — гукаємо ми з Люсею людей, котрі дивуються на наш улов. — Постійте трохи, і побачите — невдовзі до берегів Інгулу під пурпуровим вітрилом надійде фрегат з численними, спакованими адресно для вас коробками…Та люди поспішають, думають, що в них не стане часу дочекатись відповідної погоди з річки. А зрештою, чи мало їх дурили?

Життя коротке! Який же то брехливий пес таке сказав? І хто йому дозволив гавкати на вічність? Розумні наші вчителі, двоє з них — Епікур і Великий Ховрах — сагамора степів, вигадали тому невігласу кару страшнішу за вигадану ним смерть, на танталові муки прирекли того злодія, що жорстоко краде в божого дитяти надію на виправлену помилку, заліковану рану, на тисячу літ сподівань, що найхимерніша мрія досяжна. Ота кара… Це буде ось так: після ста свідомих років життя між людьми засранцеві руки і ноги знерухоміють, а очі знепритомніють від побаченого недосяжного, бо не зможуть байдужо дивитися, як усі ми, хто, як умів, намагався оцінити ідею Творця щодо створення світу і слів не добрав, щоб свій захват Йому передати й поплескати Його, Геніального, не досяг по плечу,.. як усі ми, повторюю, найвродливіші хлопці Землі, і дівчата з ногами до горизонту(а ми всі тут такі), зійдемось в коханні, ляжемо у високій траві, з’їмо всі банани в райській окрузі, будем пити вино, читатимем вірші, покатаємось верхи (хтось попросить коня у Стрільця, у Волопаса хтось, ради потіхи, позичить вола)… Від нашого сміху безжурно дзвінкого, від стотонного «Хочу!», що солодко рватиме груди оленів і кіз на шлюбному ложі із трав соковитих, від виду вологи, що рікою тече і тече, і тече з апельсина, цей спраглий один зареве, як бугай: «Вірю, Господи! Вірю!»… І все таки, що ж то за варвар сказав?.. А втім, нехай навіть так — коротке життя, ЗАТЕ ДЕНЬ ДОВГИЙ!