Корифей підводного суднобудування

Корифей підводного суднобудування

Влітку 1999 року, під час бойових дій НАТО в Югославії, пройшло повідомлення, що у водах Середземного моря знаходиться чужий підводний човен. Його помітили, коли той проходив вузьку Гібралтарську протоку. Але потім він наче розчинився. Згодом знову з'явився біля берегів Корсики та Югославії. За ним полювали як надводні кораблі, так і протичовнові літаки. Погравши в хованки, човен спокійно покинув цю акваторію.

Шок був потім, коли в штабі НАТО дізналися, що разом з тією на короткий термін побаченою ними «Щукою» у Середземному морі знаходився підводний крейсер «Курськ», а ще — «Псков» («Барракуда»). Їх виявили лише тоді, коли вони поверталися до рідних берегів. Ці легендарні підводні човни належать до розсекреченого нині проекту 945. Так само знято гриф секретності з імені конструктора першого в світі безшумного титанового підводного човна.

Корифей підводного суднобудування

Майбутній Герой Росії, доктор наук, академік Російської академії транспорту Микола Кваша народився 8 грудня 1929 року в місті Зінов'євську (нині Кіровограді). Батько Йосип Гаврилович був залізничником, мати Меланка Сергіївна — швачкою-надомницею. Будинок по вулиці Московській, де вони мешкали на той час, на жаль, не зберігся.

Дитинство і юність нащадка запорожських козаків не були безхмарними. Голодний 33-й запам'ятався йому на все життя. А вижив хлопчик лише тому, що матінка відправила його на село до бабусі, де печена картопля, буряк і кабаки стали для нього найсмачнішими делікатесами на довгі роки. «Я в той час… їсти хотів круглу добу, але наїстися аж ніяк не міг — на столі у нас навіть овочі були рідкісними гостями, що там говорити про хліб!» — пізніше згадував наш славетний земляк.

Не менш страшними стали для нього роки окупації — одинадцятирічним хлопчиком зустрів Микола Велику Вітчизняну війну. Ледь отямившись від голоду і злиднів 1930-х років, його покоління знову відчуло гіркий присмак нужденності та страху. На його очах розстрілювали партизан, вішали мирних жителів за те, що вони укривали біглих полонених, підпільників, євреїв, слухали радянське радіо або читали листівки. «Жити «під німцем» було важко, — згадував Микола Йосипович. — Аби хоч якось допомогти матері, я навчився чоботарювати. Кому підметки на стоптаних черевиках міняв, кому латки ставив. За роботу кусень хліба за пазухою приносив або тарілку борошна. Правда, воно частіше бувало упереміш з піском. Так що матуся, виймаючи хліб з печі, попереджала: «Жуй акуратніше, а то без зубів враз залишишся»».

Пройшовши крізь горнило війни, тогочасна молодь наприкінці 1940-х прагнула жити з подвоєною енергією. Увесь свій вільний час відмінник Кваша присвячував спорту. Його можна було зустріти і на біговій доріжці, і на боксерському рингу, і в тирі, і навіть… за балетним станком. І все це практично водночас! Батьки та друзі дивувалися, як він повсюди встигав. Якось на престижних республіканських змаганнях йому, боксеру-важковику, не знайшлося гідного суперника — в післявоєнній Україні 85-кілограмові здоровані були рідкістю. Втім, як і юнаки, що з піднесенням шліфували балетну майстерність.

Про те, що його захоплення танцями переросте у дещо більше, ніж просто заняття у гуртку, Микола спочатку не підозрював. Та згодом, втягнувшись, він опинився в балетній студії, яку вів Микола Анкудінов. Саме завдяки цьому талановитому педагогу М.Кваша блискуче закінчив її 1948 року. Після чого йому запропонували влитися до трупи українського драматичного театру ім. Кропивницького. Невідомо, як далі склалася б його доля, якби батько не наполіг: «Ти, Миколо, — хохол, співати і танцювати і так зобов'язаний. Треба про серйозну професію думати».

Довго над цим ламати голову юнакові не прийшлося. Була у нього таємна пристрасть, заповідна мрія, повідати про яку він не наважувався навіть близьким. Іще до війни, побачивши в Одесі море, Микола просто «захворів» ним. Наяву та у снах він уявляв себе капітаном красеня-теплохода. Отже, не дивно, що після закінчення СШ №18* він надіслав документи до Одеського вищого мореплавного училища. Проте цій романтичній мрії не дано було здійснитися — до окупаційного минулого юнака відповідні органи поставилися дуже жорстко. Інший, зіткнувшись із такою несправедливістю, опустив би руки. Та це було не в характері Миколи Кваші. «Не кийком, то палицею», — вирішив він, маючи намір твердо рухатися до поставленої мети — нелегкої слави підкорювача морських глибин.

Школу наполегливий юнак закінчив із золотою медаллю, тому з легкістю поступив у Харківський авіаційний інститут. Але закінчивши три курси, дізнався, що усіх випускників, які знаходилися в роки війни на окупованій території, направлять на фабрику алюмінієвого посуду. Тому перевівся на енергомашинобудівний факультет Харківського політехнічного інституту.

Закінчивши його (знову ж таки з відзнакою) і отримавши диплом фахівця з двигунів внутрішнього згорання, Микола Кваша прибуває за призначенням в місто Горький (нині Нижній Новгород). Пропрацювавши кілька років на заводі «Червоне Сормово», Кваша переступив поріг надсекретного підприємства — центрального конструкторського бюро «Лазурит». І з властивою йому пристрастю віддався новій справі. У ЦКБ йому було цікаво абсолютно все. Він випробовував себе і у відділі систем, і в проектному, завідував відділом автоматики.

Корифей підводного суднобудування

Ті десятиліття, що М.Кваша пропрацював на посаді головного інженера ЦКБ, були, без сумніву, золотим часом «Лазуриту». За кресленнями і під технічним керівництвом конструкторського бюро тут були побудовані сотні підводних човнів. За своїми властивостями і технічними характеристиками вони випереджали американські. Крилаті ракети з підводним стартом безпомилково вражали ціль, дизель-електроходна субмарина «Мішень» рухалася під водою практично безшумно, нарешті, гордість ЦКБ, знаменита «Барракуда», удостоїлася почесного звання кращого підводного човна ХХ століття.

Коли ця субмарина відправилася в свою першу експедицію, на її борту, окрім членів команди, з'явився і Микола Йосипович. «А як інакше зрозумієш, чи все зроблено, як належить?» — міркував тоді він. Маршрут «Барракуди» пролягав через Баренцове море. Проходячи повз острів Ведмежий, підводний човен минув стратегічний рубіж НАТО, прослизнувши непоміченим. І коли через роки Кваша в розмові із зарубіжними колегами згадав той випадок, їх здивуванню не було меж — проходження радянського підводного човна не зафіксував жоден високочастотний датчик!

І до цього дня субмарин, рівних «Барракуді», немає. Саме за її створення, а також  за мужність і героїзм, проявлені при виконанні спеціального завдання, указом президента РФ від 6 грудня 1993 року головному конструктору ЦКБ «Лазурит» Кваші Миколі Йосиповичу присвоєно звання Героя Російської Федерації.

Наприкінці 1970-х авторитет Миколи Йосиповича в науковому світі був настільки великий, що йому запропонували завидну посаду в Москві. Він подумав-подумав і… відмовився. Не міг обдурити довіру товаришів по службі. Тривалий час М.Й. Кваша займався викладацькою діяльністю в Нижньогородському державному технічному університеті, і там же очолював державну екзаменаційну комісію кораблебудівного факультету.

Помер Микола Кваша від важкої хвороби 4 листопада 2007 року. Похований у Нижньому Новгороді. Він є почесним громадянином цієї області. А Кіровоградщина, яка вже друге століття є колискою талантів для усього світу, мала б згадати про такого визначного земляка і вшанувати його пам'ять хоча б меморіальною дошкою.

* До 1941 року навчався у школі №14. Після визволення Кіровограда деякий час навчався у школі №20.

Один коммент. к записи «Корифей підводного суднобудування»

  1. арно:

    и етот украинец на путина работает, да что ж ето такое!

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪