Цього разу чергова штудія Юрія Любовича проходила у центральній залі художньо-меморіального музею О.О. Осьмьоркіна. Подивитися наживо роботу маестро і послухати хори композитора Юрія Фаліка на вірші Арсенія Тарковського та Олександра Блока прийшло близько 20 кіровоградців.

На початку, як годиться, Юрій Любович сказав кілька теплих слів на адресу названих авторів. Більшу увагу він приділив нашому талановитому земляку, поету-гуманісту, поету-філософу і, водночас, дивовижному лірику Арсенію Тарковському, зарахувавши до тих, чиї твори бентежать його душу та уяву. Так само, напевно, міркував і Юрій Фалік, обравши для написання хорів «Иванову иву», «Флейту», «Колышется ива…», «Вот и лето прошло…». Які, безумовно, поєднані одними символами – вічними образами дерева і води, одним настроєм – ностальгією за тим, що збулося та не збулося, одним болем – болючою пам’яттю про тих, кого не можна повернути.

Як завжди прискіпливо працюючи чи то над поліфонічним, чи то над гармонійним малюнком кожного твору, досвідчений хормейстер дозволяв собі трохи міняти його. Зрозуміло, на користь хору, на користь якості звучання, відтіняючи найтремтливіші образи, найтонкіші почуття. Особливо це було помітно в роботі над «Ивановой ивой». А вінцем студій стала, безумовно, «Незнакомка» — найбільш досконалий та цікавий у знайденному рішенні хоровий твір. Присутні вкотре переконалися в тому, що маестро під час репетицій вносить в трактування кожного твору те, що не записано нотами, намагаючись передати слухачам той майже містичний надтекстовий стан, ту надпартитурну музику, яка навіть не завжди має свій точний звуковий вираз.

Хор Любовича – унікальне явище на тлі культури Кіровоградщини, а його студії, зокрема, – в історії цього виду мистецтва. На жаль, саме «тло» не досить добре це розуміє. Інакше, ніж занепадом естетичних смаків та високих культурних запитів, я не можу пояснити таку кількість шанувальників у залі музею. Тим паче, що більшість творів тут лунали вперше і…востаннє. Вам, шановні представники української інтелігенції, щиро дарує своє мистецтво чудовий професійний колектив, а ви не те, щоби привести до цього живого джерела своїх вихованців – самі відвертаєтеся від нього. Можливо, вас відлякує російська мова, якою написані твори? Вам заважає духовна обмеженість? Ні, думаю, більш за все причина полягає не в цьому. Розкрити її нам допоможе інший приклад.

Холодним січневим ранком на станції метро Вашингтону розташувався чоловік і став грати на скрипці. Упродовж 45 хвилин він зіграв шість творів. За цей час, оскільки була година пік, повз нього пройшло кілька тисяч чоловік.

По закінченню трьох хвилин чоловік середнього віку звернув увагу на музиканта. Він уповільнив свій крок, зупинився на декілька митей і... поспішив далі. Через хвилину скрипаль отримав свій перший заробіток: жінка кинула гроші у футляр і без зупинки продовжила свій крок. Ще через декілька хвилин чоловік сперся ліктем на стіну і став слухати, але незабаром він поглянув на свій годинник і продовжив шлях.

Найбільша увага музикантові дісталася від трирічного хлопчика. Мама поспіхом вела його за собою, але хлопчик зупинився, аби подивитися на скрипаля. Мама потягнула трохи дужче, і хлопчик продовжив рух, постійно озираючись назад. Ця ситуація повторювалася і з кількома іншими дітьми. Усі без виключення батьки не дали їм затриматися й на хвилину.

За 45 хвилин гри тільки шестеро людей ненадовго зупинилися і послухали, ще 20, не зупиняючись, кинули гроші. Заробіток музиканта склав 32 $. Ніхто з перехожих не знав, що скрипалем був Джошуа Белл – один з кращих музикантів у світі. Грав він найскладніші твори з будь-коли написаних, а інструментом слугувала скрипка Страдіварі вартістю 3,5 мільйона $. За два дні перед виступом у метро, на його концерті у Бостоні, де середня вартість квитка складала 100 $, був аншлаг.

Гра Джошуа Белла в метро стала частиною соціального експерименту газети «Вашингтон пост» щодо сприйняття, смаку та пріоритетів людей. Після експерименту американські дослідники зіткнулися з такою проблемою: якщо ми не можемо знайти час на те, щоби ненадовго зупинитися і послухати кращі з будь-коли написаних музичних творів у виконанні одного з кращих музикантів планети; якщо темп сучасного життя настільки всепоглинущий, що ми стаємо сліпими й глухими до таких речей, то що ж ми тоді в собі втрачаємо і чого варта така цивілізація?

Роман Любарський