Чотири життя Юліана Панича

Чотири життя Юліана Панича

«Господи! Спасибі Тобі за те, що я народився саме в той час і в тій країні, де побачив я світло. Спасибі Тобі, що народили мене саме ті люди — мої батько й мати, і що обминули мене, десятирічного, німецькі бомби, і не спіткав я прикрості воєнного сирітства, і не загнали мене в могилу виснажливі хвороби, і що вистачило розуму і волі у сорок років зважитися на еміграцію, але не погрішити перед сутністю, Тобою в мене закладеною, перед тим, що ми звемо самовпевнено нашою совістю...

2006 рік. Мені — сімдесят п’ять. Ця цифра означає, що пощастило, не спіткнувся дорогою і дотягнув, вийшов на останню пряму».

Такими словами починаються і закінчуються глави з книги «Колесо щастя» нашого талановитого земляка, людини непростої долі Юліана Панича. 23 травня цього року йому виповнюється 80! Він дуже хотів бути у цей день тут, у місті, де народився. Дихати його степовим повітрям і спілкуватися з тими, хто його ще пам’ятає. І самому пройти повз будинок діда, де він народився, пригадати перше кохання, перший цілунок, футбольні баталії і драмгурток 1944–1946 років. А ще багато інших, дорогих його пам’яті, речей.

Так, Юліану Олександровичу є що згадати. Доля подарувала йому стільки подій і зустрічей, що дійсно вистачило б на чотирьох. Та підзаголовок книги, винесений у назву цієї статті, символізує дещо інше. Сам автор, пояснюючи його, пише так: «Без перебільшень та підгонки сюжету, єдине і неповторне моє життя може бути розбите на чотири нерівних за протяжністю й інтенсивністю, але повноцінних і закінчених життя: радянське, антирадянське, пострадянське та остання пряма».

Чотири життя Юліана Панича

Згрупувавши таким чином історії різних часів в єдину мемуарну книгу, Ю. Панич досяг цікавого художнього ефекту: він створив багатовимірну історичну панораму. Через неї ниткою Аріадни проходить думка про те, що, попри все, де і коли б ми не жили, між нами завжди залишається живий зв’язок — чи то родинний, чи то духовний. Книга ця вийшла у Москві ще 2006 року. Але задум її з’явився у автора саме тут у Кіровограді, восени 1994 року, під час перших після війни відвідин. І недарма на її сторінках він приділяє стільки уваги рідному місту.

Робочий варіант книги спочатку називався «Пошуки минулого». Прочитавши її, вкотре переконуєшся, що без минулого немає теперішнього. В цьому сенсі цей твір також можна визначити як пошуки теперішнього. Теперішнього себе, свого покликання, свого талану, свого «я», своїх коренів, своєї батьківщини, нарешті. Ця книга — данина пам’яті рідній землі, близьким і знайомим людям. Це, нехай і трохи спізніла, як вважає сам автор, але, як на мене, необхідна і відверта сповідь. Звичайно, не всім вона буде до вподоби. Але будь-яка людина і, понад усе, творча має право на власний голос, на відмінну від більшості думку. Тут Юліан Панич керується пушкінським принципом: «Зневажати суд людей не важко; зневажати суд власний неможливо».

Чотири життя Юліана Панича

І ось тому підтвердження (цитую уривок тексту із названої книги): «Я встрявав в авантюри, за деякі з них сьогодні мені стидно. (...) Як показало майбутнє, я агітував за той устрій, при якому одні сідають у «Мерседеси», а інші продають житло, аби хоч якось вижити! Хтось за розкішшю залишає далеко позаду арабських шейхів, а ті, хто не встигли на «свято життя», — злодійську дільбу — стають злидарями. Ці злидарі — мої близькі та друзі, а ще — мільйони моїх глядачів і слухачів, ті, ХТО ВІРИВ МОЄМУ ГОЛОСУ В ПРОГРАМАХ РАДІО «СВОБОДА».

Напевно, слід нагадати новому поколінню кіровоградців: змушений емігрувати у 1972-омуЮліан Панич, якого у 1960-іроки називали «радянський Жан Маре», понад чверть віку пропрацював у літературній редакції РС, на той час антирадянського ворожого «голосу», що вів радіомовлення з Мюнхену. Він озвучив найцікавіші й найрезонансніші на той час твори Нєкрасова, Солженіцина, Войновича, Єрофєєва, Максимова, Довлатова та багатьох інших, тих, кого називали «інакомислячими». А насправді тих, хто відстоював чесність, порядність і людяність. За такими принципами виховували батьки і Юліана.

Чотири життя Юліана Панича

Знаменно, що батько майбутнього актора, режисера і диктора Олександр Панич закінчив Єлисаветградську класичну чоловічу гімназію 1917 року. Тоді ж він вступив до Харківського університету на юридичний факультет. Але почалася революція, громадянська війна. Він примудрився уникнути мобілізації в Добровольчу армію, повернувся до Єлисаветграда. Та, оскільки не було куди подітися, Олександр ризикнув піти в театральну трупу, яку організував тут майбутній корифей Малого театру Іван Зражевський. А вже у 1918-муроці здав іспити в третю школу-студію МХАТ, якою керував Вахтангов. Але революція, війни, фронти...

Далі розповідає Юліан Панич: «Батько не доїхав до Москви на навчання, і в 20-іроки промишляв як артист, спочатку в Єлисаветграді, а потім з роз’їзною трупою знаменитих трагіків Адельгейма, і в 24 році, граючи у в той час у відомій п’єсі Бергера „Потоп“, закричавши „Корабель тоне!“ або „Будинок горить!“, вже не знаю, яка там була репліка, він зірвав голос і пішов працювати в кіноуправління в якості режисера-монтажера. І в мене вдома досі зберігаються такі слайди, шматочки фільмів, де написано: „Зробив для Української республіки Олекса Панич“. Це був мій батько. Але довго він не утримався в цій якості, пішов працювати пожежником у театр, і там, у Харківському театрі оперети, познайомився з моєю матір’ю, яка була просто друкарка. Мати змусила його піти вчитися на медичний факультет, який він закінчив. І все життя, недовге своє життя, він прожив як лікар, спочатку лікар цивільний, потім — військовий».

Чотири життя Юліана Панича

В іудейській традиції колесо має властивість зв’язувати метафізичні сили з матеріальним світом. Так само книга «Колесо щастя» пов’язує світ духовний, світ вічності та світ сучасної культури, пов’язує нас, живих, з тими, хто пішов, але залишив нам світло своєї душі, свою творчу енергію. Зустріч із сотнями таких людей подарував нам на сторінках цієї книги Юліан Панич. Нині він працює над новою. Побажаємо йому плідної й успішної роботи і будемо сподіватися на зустріч. Він дуже прагне знов побувати в рідному місті, очільники якого, на жаль, нічого не зробили, аби запросити сюди і пошанувати талановитого ювіляра.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

3 коммент. к записи «Чотири життя Юліана Панича»

  1. ПУШТУНЧИК сказав:

    Привет! Прикольно! Будет продолжение? Скоро?

  2. Gulla сказав:

    Спосибо за интересные статьи. Удачи и успеха! Ромашка

  3. Buterflu сказав:

    Это лучше, чем про потирающих лапки мух ))

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪