«Тримати слово — посох свій»

«Тримати слово   посох свій»

Пракоріння Романа Любарського, мабуть, ніколи не давало йому спокою: ні в житті, ні у творчості. Та стороння людина цього відразу не помітить. Не помітила цього і я, коли вперше зустрілася з ним як з поетом. Зате тоді привернули мою увагу його надзвичайна шляхетність, скромність і задумливий погляд. І тільки тепер, через п’ять років нашого знайомства, мене пронизало запізніле осягання того глибокого і сумного погляду. Бо тоді поет повернувся з другої своєї батьківщини, де «Каміння сиве Іудейських гір, Де ще не стерлися сліди Отця і Сина». Повернувся у місто, де народився, зовсім іншою, переродженою людиною.

Ось цією глибокою інтимною сповіддю переродження ділиться поет Роман Любарський на сторінках своєї книги «Зерно і посох», ліричний герой якої – шукач, що вирушив на пошуки істини і самого Бога.

Тривожний вітер з Віфлеєма.
Не сплять стрільці з обох боків.
А в небі – біла хризантема,
Одна, на всіх богів.

Подорожній вирушає в дорогу, щоб пізнати «любов Христову». Її, цю любов, герой осмислює в прадавньому краї, в Галілеї, яка дуже схожа на Україну. Овиди церков, монастирів, башт, містично-реальні краєвиди Старого міста, Гетсиманського саду, Єлеонської гори захоплюють своєю чарівністю, молитовністю, та разом з цим ще болючіше напливають спогади й про рідні українські степи. Збентежена душа дорослого чоловіка розривається навпіл між обома батьківщинами. Де шукати порятунок?

Візьми у мене навіть сто життів –
Я знов знайду стежки в свої Стожари.
Втікати від світу можна, та від себе самого не втечеш ніколи.
Палку бегонію вогню
носити в серці я не в змозі…

Яскраві метафори віддзеркалюють драматизм переживань. Всі свої терзання, спокути і одкровення автор також вкладає в уста біблійних героїв. Дорога до Бога нелегка – від сліпого грішника до того, в чиї руки буде покладений камінь віри.

Прийшов нарешті Той,
Хто душі наші зоре
Й посіє пшениці, а не пирій.

Символічність поезії Р. Любарського прослідковується від назви книги до заключного вірша. Зерно – це зерно істини, віри, любові, зерно життя, продовження себе у нащадках і слові, посіяне в землю чи в душу кожного. Усвідомлення цього змушує читача до дієвої відповідальності, концентрації шляхетності, шани християнських цінностей, спонукає тримати душу у чистоті і святості –  а значить, робити цей світ добрішим і кращим.

Окраєць духа – ще не паляниця
Того добра, яке дає Господь.

Захоплення символізмом яскраво відбивається і в любові автора до такого різновиду вірша як хоку. Зворушливими образами наповнена інтимна та пейзажна лірика, а своєрідна громадянська виливається у виважених звертаннях до людей слова. Чітка позиція поета як громадянина визначена у словах самого автора: «Я мушу тримати слово – посох свій».

Зважаючи на ті слова, що книга писалася десять років, розумієш, наскільки виваженим є у віршах кожне слово, а значить – і почуття. Розділи книги говорять про розмаїту поетичну палітру тем, настроїв, відкриттів. Попри те, що Р. Любарський поет в більшості російськомовний, мені надзвичайно імпонує його шанобливе ставлення саме до мови української, якою і написана ця книга і до творення якої автор підійшов з великою відповідальністю і майстерністю.

О небо, небо, як тобі живеться?!
О земле, наверни в прийдешній світ!
Твоє добро в мені ще відізветься…

Повага до Слова не як до іменника, дієслова чи займенника, а як до вищого духовного начала передається читачеві через тремтливі поетичні рядки і є основним вектором у творчості автора.

Хай як дощ рясний після суші,
Слово Боже збентежить вас…

Можливо, хтось дорікне, що поезіям Р.  Любарського бракує гостроти, зламу, напруженості, модернової амбітності, що в нього немає пафосного патріотизму з традиційною риторикою і національними лозунгами. Та я сміливо заперечу: ні, в цього поета є свій патріотизм, про який не кричать у рупор, а який ховають у серці, бережуть, як найсокровенніше, діляться свято, як хлібом. У пана Романа синівська любов до двох батьківщин надзвичайно трепетна, незахищена, щемлива, зболена і незрадлива. А ще – без жодного натяку на матеріальне. Високість і ніжність почуттів перегукується з костенківським «то не є розмовка побутова». Саме поезія Р. Любарського знаменує собою ту чоловічу ніжність, котра найсильніша не тільки у почуттях до коханої жінки, а й до матері і до материнської землі. У мене особисто це викликає найбільшу повагу не тільки як до поета, а й як до яскравого представника сильної половини людства. І впевнена, що тема вічної Божої любові ще не раз звучатиме високими і сильними нотами у альтово-грудних і разом з тим діткливих чоловічих строфах Романа Любарського.

Оксана ШПИРКО.

«Тримати слово   посох свій»

Святкування 100-річчя Арсенія Тарковського: Леонід Шмаєвич, Валентина Левочко, Валентина Бажан, В’ячеслав Амірханян, Марина Тарковська, Віктор Петраков, Роман Любарський, Маргарита Черненко, Ірина Іванченко та Людмила Френчко (фото: Тетяна Березняк)

2 коммент. к записи ««Тримати слово — посох свій»»

  1. Афагать сказав:

    Очень даже ничего...

  2. Прзднк сказав:

    С праздником

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪